Розділ 16.

Особливої потреби дивитися новини в мене не було. Все найяскравіше помічала Діана. Потім її так розпирало від вражень, що вона поспішала поділитися з оточуючими, в незалежності від їх бажання. Раніше це мене дратувало, бо страшенно відволікало від роботи та викликало в душі негатив, відчуття приреченості та безпорадності. Проте, після розмови з Симарглом навіть «Діанині новини» почали мені здаватися божим провидінням, знаком що я роблю все вірно.

– Ну це просто жах! – вигукнула Діана й зняла навушники. – Вам треба це послухати!

– Давай коротку версію, – попрохала пані Ніна, – ще одне відро негативу переварити не зможу.

З самого ранку вона була пригнічена та знесилена. А її червоні цятки на шиї періодично кровили. Та я вже не намагалася звертати її увагу на це. Тієї крові майже ніхто не бачить. Прикро, вважала, що в моїй організації більше чуйних душ. Мені треба подумати як їй допомогти, так щоб залишитися непоміченою. Хоч Симаргл "співав гімн моєї крилатої могутності»", та саме зараз я відчувала себе не сильнішою за общипану курку, що колись давно могла відірватися від землі, змахнувши куцими крилами.

– Коротку? Це жах! Трамваї треба заборонити! А всіх власників посадити! От нелюди! – плювалася Діана, тикаючи в монітор пальцем.

– Не факт, – прошепотіла собі під ніс.

– Випустили в рейс зіпсований трамвай. Водій набрала повний вагон, аж ноги з вікон стирчали. І одна жінка випала крізь двері, що самі відчинилися. Випала на дорогу, під машини. Бідолашна все собі переламала.

– Не все, – бубніла, чомусь будучи впевненою, що зараз на екрані з'явиться замшева сумочка та чоловік в самих шортах.

– А вони ще й звільнили її чоловіка, що в трамвайному депо працював, бо він вимагав компенсацію. І тепер у них хочуть відібрати квартиру, бо вони під неї взяли кредит на лікування, а платити нічим.

– Озвучували номер рахунку для переказу допомоги? – запитала пані Ніна.

– Ні! А нащо? Домінік Дірк вже все владнав. Та суть не в цьому! Трамваї треба заборонити! Ними управляють нелюди!

– Ви хочете заборонити громадський транспорт? – серйозно поцікавилась пані Ніна. – По вашому це вихід? Тут потрібне серйозне розслідування, можливо з кримінальним провадженням про службову недбалість чи неумисне завдання шкоди. Треба що б їм найняли хорошого адвоката.

– Еге ж, – видихнула Діана, – жаль, що Домінік Дірк займається лише помешканнями, а не адвокатами.

– А чому цей Дірк взагалі займається чужими проблемами? – запитала, намагаючись не видавати надмірної цікавості.

– Бо він янгол! – випалила Діана, – Янгол з купую грошей.

– Нелюди, янголи, – посміхнулася пані Ніна, – а просто люди вас не цікавлять?

– Він не може бути звичайною людиною. От ви звичайна людина. Ви хоч комусь збудували будинок? А він збудував.

– Він барига, що скуповує душі, – сумно, ніби сама собі, прокоментувала пані Ніна. –Знаєте як це працює? Тебе спершу переконують, що ти нікчема, злидня нінащо не здатна, а потім пропонують тебе врятувати. Ти погоджуєшся і тебе позбавляють вибору. Відтепер ти будеш жити де скажуть, їсти, що дадуть, і слухати кого звелять.

– Що ви таке мелете? – аж підскочила Діана, котра, здається, очолила фан-клуб Домініка Дірка. – Він меценат з великої літери! Я ви тут така розумна, бо у вас все є. Я б на вас подивилася, якби ви опинилися на вулиці з дітьми на руках.

– Досить, – зупинила я суперечку, – роботи багато. Діано ми вам вдячні за інформацію. Одягніть навушники.

Діана скривила писок, фиркнула, вдягнула навушники й продовжила моніторити новини.

– Ви знайомі з Домініком Дірком? – запитала в пані Ніни.

– Доводиться перетинатися, у нас є спільні знайомі.

– Він і справді …

– Всім допомагає? Так. От тільки, – вона з сумом видихнула, – рибка яку він дає голодним, швидко закінчується. А брати вудочку й ловити самотужки ніхто не хоче. Ждуть, що Домінік дасть їм спінінг та подарує озеро. Та більшість жде просто рибки, бажано одразу жареної.

– Але ж якщо ти при смерті, сил тримати вудочку немає.

– Якщо ти при смерті тебе мусить забрати швидка, а не Домінік.

Дорогою в пекарню, я чомусь думала не про Симаргла і все те що він мені наговорив, а про жарену рибку. Про Баранова і його підвал для сховку. Що то буде? Рибка, вудочка чи машина швидкої допомоги. Мені треба дати відповідь принаймні самій собі, перед тим як під цим підписатися.

– І договір почитати дай, – зорієнтував мене Марк, коли я йому зателефонувала аби запросити в напарники.

– А в чому нюанс? Не хочеш офіційне працевлаштування?

– Я не про це. Аби платили, а записують хоч динозавром. Я про права та обов'язки. Як далеко я можу зайти, захищаючи тих жінок?

– Захищаючи? Ми ж, ніби, маємо їх підтримувати. І слідкувати за приміщенням.

– А раптом ситуація. То як далеко я можу зайти? Почитай договір, й мені скинь, почитаю. А тоді вже поговоримо.

На моє здивування, Баранов одразу скинув договір на електронну пошту.  Переслала Маркові, хай шукає підводні камені, а мені ще тазики начинки для пиріжків готувати.