Нахцерер сидів позаду всіх, на боковій лаві біля стіни. Хоча в такій дистанції й не було потреби. В будинку молитви його добре знали, тож надмірної уваги він не привертав. Хоч серед білого дня, хоч поночі його присутність парафіянам здавалася річчю буденною та навіть обов'язковою, як вранішня молитва. Ще трохи й найактивніші жіночки зарахують його до лику святих. Хай не офіційно, бо пастор не дозволить, в громаді всі рівні, а меценатство богоугодна справа, що є мало не обов'язком. Але серед своїх Нахцерера з радістю б називали безсрібник Домінік.
Нахцерер сидів позаду всіх. Ніхто з присутніх на вранішній службі не міг бачити його обличчя, котре виражало крайнє незадоволення. Молодий пастор, що наразі виголошував вступне слово, на думку Нахцерера, робив це вкрай бездарно. Така відсутність тонкого відчуття своєї аудиторії, лінь до тренувань в поєднанні з амбіціями, що через вуха лізуть неодмінно призведе до трагедії, думав безсрібник Домінік. Душі парафіян тремтіли та горіли праведним гнівом, що вважалося хорошим результатом серед пересічних упирів. Та Нахцерер вже чітко бачив чия душа сходить на попіл. Він знав смак попелу на язиці, й то найбільша з огид. Бо ж душа лиш тоді смачна коли вона тепла, розігріта емоціями та готова віддатися добровільно. А наразі він споглядав не добровільну жертву, а масове вбивство. І то звісно його провина. Забагато уваги він приділяв останнім часом Анастасії Афанасіївні з її "Обіймами", що аж власний дім занехаяв.
- Вашими устами говорить нужда!- вигукнув він, встаючи зі свого місця,- І то є істина! Бо ми всі люди й наша доля потребувати. Та з нами Бог! З кожним із нас! І Він, у своїй безмежній щедрості нагородив нас. То ж ми, без сумніву, багатше будь-якого земного царя! І ми слідуючи за творцем своїм, уподібнюючись йому віддамо ці багатство тому, чия долоня сьогодні пуста. Щоб завтра ця долоня з тої, що просить перетворилася на ту, що дає.
Молодий пастор, що онімів, щойно Нахцерер підвівся зі свого місця, почав кивати та жестами запрошувати підвестися тих, хто сидів в першому ряду. Новоприбулі й ще не охрещені парафіяни залишили свої місця та наблизилися до пастора. А Нахцерер швидко та непомітно залишив залу для зібрань та прослідував на кухню. Бо саме туди дві хвилини тому втекла одна зі слухачок горе пастора. Увійшовши до просторого приміщення, що аж блищало від чистоти, він знайшов утікачку на підлозі. Вона стояла навколішках та промовляла слова молитви. Паралельно дряпаючи зап'ястя лівої руки виделкою, котру тримала у правій руці. На зблідлій шкірі шиї кровоточили дві маленькі круглі ранки. А спопеліла душа сипалась на підлогу.
– Я з вами, моя люба, я з вами, – промовив Нахцерер, обіймаючи жінку ззаду та ставлячи її на ноги.
– Безсрібник Домінік, – прошепотіла жінка пересохлими губами. – Я така нікчемна, я нічого не можу дати, я підла жебрачка біля порогу господнього дому.
– Я з вами, моя люба, я з вами, – продовжував повторювати він, ведучи жертву молодого пастора до своєї машини.
По дорозі їм зустрілася мати горе проповідника, що лиш глянула на бліду парафіянку й все зрозуміла.
– Vergib mir das Lineal, – вклонилася, аж косою підлогу підмела. – Я понесу покарання.
– Тре не карати, а виправляти, – відповів Нахцерер. – Нагодуйте учасників служби солодким. Скажете свято на честь новоприбулих. Прослідкуйте що б усі їли. А за покаранням не сумуйте, в нього й так вже язик відсох.
Приголомшена мати, заливаючись слізьми побігла на кухню виконувати доручення. А Нахцерер посадив до чорного мерседесу "підлу жебрачку" й натиснув на газ. Їхати було недалеко, та навряд чи б вона дійшла сама, не спробувавши при цьому нашкодити собі, приміром, подерши язик об штирі сусідського паркану.
Ворота приватного психоневрологічного центру «Обійми» були відчинені настіж. У дворі рядком стояли одразу три поліційних машини та одна швидка. Чорний седан граційно припаркувався поруч.
– Ліліє, Гнате, любі мої, допоможете? – окликнув Нахцерер патрульних, що пили каву біля входу в центральний корпус.
– Звісно пане Дірк, – відповіла патрульна, поставила термокружку на ганок. Відкинула назад товстелезну косу та пішла до машини.
Її напарник, гидливо морщачись пішов слідом.
– Буду вам винен, мої любі, – посміхнувся Нахцерер патрульним.
– Та що ви, нічого не треба, пане Дірк. Нам те в радість, – відповіла Лілія, витягуючи з машини майже непритомну парафіянку.
– Життя заважке? – поцікавився Гнат, натякаючи на озвучку причини транспортування потерпілої до клініки.
– Як бачиш Гнате, – сумно посміхнувся Нахцерерк, – інколи не так важливо прийти до Господа, як зробити це вчасно.
– Та Ви не хвилюйтеся, – підбадьорила його Ліля, показуючи жестом, щоб Гнат взяв жінку на руки. – Анастасія Афанасіївна її відкачає.
– Так? – поцікавився Гнат, натякаючи що доречно було б уточнити якого саме результату очікує пан Дірк.
– Та певно, що ми б хотіли аби наша сестра якнайшвидше повернулася до нас, – Нахцерер поклав руку на серце.
Гнат підхопив жінку на руки та поніс до центрального корпусу. Лілія його супроводжувала.
– Нічого не треба, нам те в радість, – повторив Нахцерер слова Лілії, – ех, Настю, дарма ти їх проти мене натаскуєш. З союзниками так не чинять.