Розділ 14.

В пекарню я спізнилася, оскільки всю дорогу шукала на асфальті сліди нявок. Ніби мені мало клопоту з нитками, які душать людей, то ще й нявок дайте в руках потримати. Облишити б мені все це, але моя Аврора, хоч і піде незабаром в другий клас та навряд чи може вважатися дуже дорослою. А раптом доки вона одна намотує круги по газону у двір увійдуть нявки і…

– Що і? – скептично запитав внутрішній голос. – Запропонують їй погратися у хованки в лісі? Туди спершу треба дійти. Повз сусідів, які її знають. Це якщо Аврора взагалі бачить тих нявок. Он навіть фотоапарат слідів не бачить, не те що цілу нявку.

Поспілкувавшись з внутрішнім голосом, влетіла в пекарню, кинула "привіт" дівчатам на касі й ураганом увірвалася в підсобку.  Там стояла баріста Аня, без футболки та бюзгалтера. Намагаючись вгледіти в дзеркалі синці на спині, вона мастила їх маззю. Проводячи пальцями по ребрам. Коли встигла так схуднути? Побачивши мене, зніяковіла та засоромилася. Я поспішила виправити ситуацію.

– Хто це тебе, сходи чи драбина? В мене от стілець полетів, – задерла я кофту, демонструючи наслідки спілкування з сусідами. – Кажуть побутові травми дев'яносто дев'ять відсотків усієї роботи травматологів. І ні одного тобі маніяка.

– Та не кажи, – натягнуто посміхнулася Аня, хутко одяглася й повернулася до роботи.

А я завмерла перед дзеркалом, думаючи що в кожної роботи є свої мінуси. Я от через свою маю дурну звичку все помічати. Як от те, що в Ані нові синці поверх старих. І почала проступати сивина на відрослому волоссі, яке вона забула пофарбувати у звичний пшеничний.

– Хто ж це тобі так життя додає, Аню? – прошепотіла, з сумом поглянувши на залишений нею тюбик з ліками. – По твоїм ниткам не видно. Вони, слава Богу, цілі. Чого не скажеш про твоє тіло.

Роботи було багато, та я увімкнула режим "нічого не бачу, нічого не чую, лиш працюю". Та не з моїм щастям.

– Ліно, – на кухню заглянула Аня, – там до тебе прийшов молодий та красивий.

– Скажи Максиму хай тягне дубцю суди, я виходити не буду.

– Чуєш, Максиме, – Аня зникла, – йди на кухню.

– Йду тьоть Лін, – відповідає.

– Теж мені придумав. Тьотлін. Ніби якась містична істота.

Максим постояв у мене над головою з пів години, не втомлюючись навіть від відра картоплі, що я його змусила чистити. Трохи пофілософствував про сенс життя та непереборну потребу завести собаку. Я пообіцяла, що вишлю йому фото своїх цуциків і як сподобається, подарую хоч усіх. Він пішов. З радістю відмітила, що червоні цятки на шиї зникли. Та я все одно з'ясую звідки вони беруться, одразу як приготую казан тушкованої капусти.

– Ліно, – голова Ані з'явилася у дверях, – там до тебе красивий брюнет.

– Скажи Максиму, щоб йшов голубів годувати, я зайнята.

– Максим напхався булками й пішов. Це інший. Представився Баранов Георгій Георгійович. Тебе назвав Ангеліна Андріївна. А я думала ти Поліна.

– Я Ліна. Цього достатньо, – напружено відповіла, не розуміючи звідки цей зрадник дізнався де я підробляю. – Скажи нехай чикає на вулиці, зараз вийду.

Йти не хотілося. Особливо в уніформі пекарні. Та треба ж з'ясувати чого він хоче. І на нитки його подивитися, а ще краще придушити його ними. Лиш на мить уявила цю картину як спина страшенно засвербіла, а тоді занила під вагою невидимого тягаря. Я впхала руку під футболку, щоб почесати. Між пальці потрапило щось м'яке. Дістала. Пір'їна. Сіра. Це щось новеньке, але ніколи. Треба йти худобу приструнити.

Георгій Георгійович насправді був моїм однолітком. Та виглядав набагато молодшим, мабуть, за роки відсутності між нами спілкування він вже точно не завів ні сім'ю, ні додаткову роботу.

– Ангеліно Андріївно. Я до останнього не вірив, що то Ви. Та вгледів, як виносите з кухні пиріжки і моє серце…

– Я схожа на малолітку? Чого Вам треба? Дефіцит прибиральниць у новому палаці? Чи немає вільних вушок, щоб похизуватися багатством, що Ви його скоро відберете у дракона?

– Дивлюсь з реальністю все погано, раз потягнуло на казки.

– І на містичних істот. Називаються Іуди Звичайні.

– То ви з Тетяною таки сприйняли той випадок як зраду. Дарма. Я ж попереджав. Гроші не мої. На що їх пустити, вирішую теж не я. Я лиш можу спробувати на це вплинути. Не вийшло. Та я ж не Бог.

– Та певно, що не людина. Бо ж проект закрили, ми всі залишилися без роботи та перспектив на майбутнє, і лиш ти в шоколаді.

– Був. Той проект, на який пішли гроші, вичерпав себе. Наразі є інший. Не дивись на мене так. Це не легенда. Гроші вже пущені в справу. Меблі закуплені. Залишилось лиш довести наш підвал до вигляду житлового приміщення й перша жертва сімейного насилля знайде свій притулок та захист.

Від його слів мені перед очі стала Аня. Я повернула голову й глянула на бар, де вона робила каву, приховуючи біль за штучною посмішкою.

– А від мене що треба? Ліжка по кутках розставити?

– Підеш нічним адміністратором? Тетяна не піде. Цікавився. Знаю, що приватною практикою зайнялася. А от ти людина надійна.

– В ніч треба, щоб чоловік йшов, а не я.