Розділ 13.

Ранок розпочався, хотіла того чи ні. Незважаючи на китайського дракона, що гостював у сні, мені таки вдалося відпочити. Проте бажання кудись йти було на нулі. Головне питання: "Чи маю я право втручатися?", залишалося без відповіді. Та глибоко в душі розуміла, що як очі побачать то руки втрутяться. Можливо саме тому так хотілося залишитися в "найбезпечнішому місці на світі" – у ліжку.

Відкинувши ковдру, підняла у повітря вихор чорного пір'я. Окрім захвату від його краси, з'явилося відчуття неадекватності та нелогічності ситуації. Я ж не сновида, що поночі дере напірники на подушках.  Звідки воно? Спроба знайти відповідь лиш погіршила ситуацію. Промацавши подушки на наявність дірок, зрозуміла що там не те що дірок, там і пір'я немає. Сама ж кілька місяців тому купила синтетичні гіпоалергенні подушки за порадою лікаря. Бо в Аврори була підозра на алергію. Промацала мало не кожну пір'їну, на дотик вони виявилися справжніми. Хоч мені й нитки між людьми здаються справжніми. Головне не концентрувати на них увагу, бо починаєш бачити всі одразу й заплутуватися в них. Робити нічого, зібрала чорне пір'я в целофановий пакет й залишила на столі. Може Аврора додасть пластиліну та щось змайструє. А сам факт їх існування подумки склала в ящик, де вже лежали кольорові нитки, а з ночі ще й дракон Симаргл.

Щойно вийшла з будинку, як задзвонив мобільний. Рання пташка – незнайома мені бабуся по той бік невидимого дроту хотіла придбати одного з цуциків Апельсинки. Тож довелось розповісти про їх характери та звички, оскільки обирати по фото бабусі не сподобалося.

Стоячи та міряючи поглядом газон, помітила у вікні Святослава жіночий силует. Добре, що її вже виписали. Треба придумати привід та зайти до будинку, аби роздивитися їх нитки. Я вже знаю, що з них можна струсити порох, і мабуть, можна зв'язати, точно обірвати, розірвати.

– А що буде як я зав'яжу вузлик? – прошепотіла сама собі, доки бабуся описувала мені свою квартиру та пояснювала чому хоче саме пекінесика.

Розмова скінчилася на тому, що бабуся вирішила подумати. Тож я поклала слухавку та нарешті вийшла з двору. Мою увагу одразу ж привернули сліди маленьких мокрих ніжок на асфальті. Вони тягнулися від мого двору по проїжджій частині кудись в сторону лісу. І знову вони були однотонними, так ніби той хто їх залишив був з води і навіть не думав просихати на вітрі чи під сонечком. Діставши телефон, сфотографувала аби попитати у колег, чи бачив хтось такі. Та переглянувши отримане фото зрозуміла, що слідів не видно. Жодна з опцій присутніх в гаджеті не допомогла мені зафіксувати ті сліди. То ж я подумки впхнула факт їхнього існування в одну коробку з нитками, драконами та чорним пір'ям.

– В кого б запитати? – бубніла собі під ніс. – Чи де почитати?

– Доброго ранку Ангеліно не небесна, – почулося позаду.

– Доброго ранку Ларисо Григорівно, – відповіла, готуючись відбиватися від чергових дивних запитань.

Проте голова квартального комітету обмежилась привітання та швидко зникла в напрямку лісу. Руку на відсіч вона йшла по слідах маленьких мокрих ніжок. От прикрість, а мені на роботу треба.

Діставшись зупинки, відмітила, що всі перехожі, яких я зазвичай зустрічаю, живі, здорові та йдуть в звичному напрямку. Навіть той хлопчик з синім ранцем на колесах. Це заспокоювало. В трамваї сиділа позаду всіх пасажирів та уважно розглядала їх нитки, намагаючись вивести якусь закономірність та розгадати значення кольорів. Найбільше мені муляло питання "чи є серед пасажирів той, що вміє торкатися чужих ниток, як гостя Таїси". Проте нічого такого в громадському транспорті я не помітила.

Вийшовши трохи далі ніж зазвичай, пішла обіцяним маршрутом. Щоправда, не того що треба дня. Яка ймовірність, що той собака на мене чикає? Ніякої! Дійшла до самої набережної, мого собаки й  там не було. Лиш знайомі перехожі, живі та здорові, бігли у знайомих напрямках. Це заспокоювало. А ось цю пару бачу вперше. Не молода маленька жіночка в інвалідному візку, граційно тримала на колінах замшеву сумочку.  Нова річ, що, мабуть, досі пахне магазином сильно контрастувала з вицвілим та потертим одягом жінки. І ще більше контрастувала з літнім чоловіком у полатаних шортах, котрий штовхав візок. Окрім шортів дідусь більше одягу не мав, хоч на дворі й не тропіки. Його нечесана борода, розбавлена сивиною, стирчала у всі сторони. А на шиї теліпався натільний хрестик. А його нитки… Я впізнаю ці нитки. Не може бути. Та мої сумніви розвіяв вітер, що приніс мені запах борщу та парфум Конвалія. Проходячи повз мене дідусь майже посміхнувся. Скоріше своїм думкам, ніж мені. Але якщо зважити, що перед цим він кумедно повів носом. То зрозуміло звідки в мене з'явилася думка, що він мене унюхав та згадав.

– Ну, якщо все так, то будь ласка, – прошепотіла, спостерігаючи як ця пара зупиняється біля двох молодих чоловіків, один з яких тримає в руках камеру.

Поспішивши не потрапити в ранішні новини, побігла на роботу. Там все було як завжди. Привітна пані Ніна, що тихцем поцікавилась, як я тримаюся. Відповіла, що добре, а сама взялася пильно розглядати  червоні цятки на її шиї, паралельно заварюючи собі каву. У Діани сьогодні був містичний настрій. Допиваючи свою каву, вона примудрялася читати з екрану. Вголос.

– Нявка - істота української міфології, близька до русалки, в образі гарної оголеної дівчинки з довгим розпущеним волоссям. Згідно з народними повір'ями, на нявок перетворюються душі утоплениць та дівчаток, померлих без хрещення.

– Чого це ви нявками зацікавились? – запитала пані Ніна. – Невже знайшли в себе на подвір'ї сліди маленьких мокрих ніжок?