Ангеліна Лиходій заплющила очі на світанку.
– Тепер варту буде нести сонечко, – бурмотів її внутрішній голос. – Під його променями зло соромиться діяти. В якісь мірі я теж зло, тому дозволю собі відпочити. Дозволю собі відійти в бік. На деякий час залишити на узбіччі маленьку Маю, що поки не розплющила очі, лежачи на ліжку у відділенні реанімації та інтенсивної терапії. Залишити на узбіччі сусідку Таїсу, котру полісмен з роду суперменів вікінгів посадив до машини та повіз у невідомому мені напрямку. І її батька, тіло котрого витягли з погребу та повезли до моргу. І її матір, котру з сирцевим нападом забрала швидка. І пані Ніну з її чоловіком, що примчалися до мене посеред ночі зі словами "нічого не бійся, ми все владнаємо". На деякий час залишу на узбіччі їх всіх. Обійму Аврору, що скімлить уві сні й промовляє "підніміть Маю з підлоги, вона ж замерзне", Апельсинку, що підвиває та хропить, смикаючи лапою й засну.
Підскочивши на ліжку, ніби солдат по тривозі, Ангеліна вп'ялася поглядом у годинник. Циферблат демонстрував сьому тридцять.
– Я маю кудись бігти, – стривожено прошепотіла. – Але куди? Другої зміни в мене немає. На роботі прикриє пані Ніна. Школа ще не розпочалася. Куди?
За вікном, тарабанячи кузовом, проїхала вантажівка. Ангеліна почула її крізь зачинене вікно.
– Це знак чого? Четвер! Сміття!
У халаті та босоніж вилетіла за хвіртку, прихопивши пакети зі сміттям. Зазирнувши за ріг, вгледіла сміттєвоз вкінці вулиці.
– Як в бородатому анекдоті про розумну жінку, – прошепотіла собі. – Я звісно розумна, але ж мені треба.
Бігла швидко, що при її вазі майже фантастика. Та в спину ніби щось штовхало, допомагаючи.
– Егей! Зачекайте! – крикнула до високого та худого чоловіка, що закинув на вантажівку, мабуть, останній пакет та вже відчинив дверцята аби приєднатися до водія.
Він завмер, так і не відпустивши ручку дверцят. Дивився на неї широко розплющеними від здивування очима.
– Розумію, – крутилася думка в голові Ангеліни, – жіночка, що женеться босоніж по вулиці з пакетами сміття, то, мабуть, ще та вистава. Ще й халат розвівається як у американських фільмах. Добре що хоч нічна сорочка в мене довга.
– Ой. Дякую! – прохекала, діставшись сміттєвоза й сама пожбурила пакети до гурту таких же целофанових сховків.
– Ваші крила, – промовив високий чоловік. – Ви змогли розправити крила.
– Бо було дуже треба, – відповіла, показуючи на сміттєвоз та ігноруючи його недоречне поетичне перебільшення.
– Тінь! Ви мене впізнаєте? – запитав, таки відпустивши ручку та наблизившись до Ангеліни.
– Мабуть що, – прибрехала. – Ми всі вам так вдячні, що ви звільняєте наші вулиці від сміття. Дуже вдячні. І особливо дякую, що зачекали. До побачення.
– Я Симаргл!
– А я Ліна. Приємно познайомитися і до побачення.
Ангеліна розвернулася й на тих самих невидимих крилах повернулася додому.
– Семене! – гукнув з кабіни водій сміттєвоза. – Ти, що не виспався? Ще не бачив такого файного способу склеїти жінку. Давай сідай та поїхали.
– Іду, – відповів Симаргл, й побрів до машини заледве переставляючи ноги.
– Знайшов! – кричав його внутрішній голос. – Знайшов! Я знаю ці пакети. Такі пакети стоять лиш біля одного будинку. Не можу повірити, що вона увесь цей час жила там.
– Семене! Досить мріяти! Ти б спершу голову помив, а тоді вже чіпляв на себе іноземне ім'я. Це ж тре таке придумати. Я Симаргл. Хоча вона не краща. А я Ліна. А що важко бути звичайною Настею чи Катею?
– Бо вона незвичайна, – відповів напарнику Симаргл.
– А що в ній незвичайно? Роги чи хвіст?
– Крила!
– А, ну так. Ганяє вона помітно. Мало груди з сорочки не повилітали, ще й патли розпущені. Хоч за довжину, як каже мій малий, зачот. Але як незаплетеною бігати, то можна й за гілки дерев зачепитися. Гей, Семене! Ти що й справді закохався? Воно тобі треба на старості років? Чи ти вразився її задом? Думаєш раз сама за дві щоки запихає, то й тебе нагодує? Це ти дарма. Так буває не завжди.
– Я посаджу твою душу в півлітрову банку й поставлю собі на полицю. Гідна кара за таку зневагу.
– Ну, Семене це ти вже перегнув. Ти виявляється не лише бомж, а ще й божевільний. Ану вилазь з машини. А то ще підхоплю щось.
Симаргл слухняно виліз і побрів додому. Сенсу йти тинятися навколо двору Ліни він не бачив, оскільки щочетверга проїздив повз.
– Якби шкарлупа була поруч, – думав небесний посланець, – я б її вчуяв, вгледів, відчув.
До самого вечора Симаргл просидів у будинку вовкулаки, вирішуючи, як без шкарлупи повернути Ліні пам'ять.
– Навіщо їй та пам'ять? – пищав десь глибоко внутрішній голос. – В її минулому вистачає того про що краще забути.
– А як тоді мені змусити її піти зі мною, додому, в небеса? – відбивався від власних думок Симаргл.
– А ти сам хочеш повернутися?
– Я?! – відповіді в нього не було, бо й такого питання він собі не ставив.