Розділ 11.

Вдома все було тихо, мирно й без ниток. Навіть Маю, що увесь цей час жила з нами, нарешті забрала бабуся. Вигулявши Аврору, Апельсинку та Сніжку, я планувала лягти спати раніше.

– А про Лесю забули! – раптом підстрибнула на ліжку Аврора, впустивши Сніжку з рук.

Благо цуцик гепнувся на матрац й тільки разочок пискнув. Апельсинка підірвалася з підлоги, де вилежувалась догори пузом, й вискочивши на ліжко, почала облизувати своє маля.

– Не знаю хто така Леся, – сонно прошепотіла я, – але вибачимося перед нею завтра.

– Завтра вже буде пізно! Завтра в неї день народження! А ми подарунок не купили.

– Щось я не пам'ятаю, щоб нас хтось кудись запрошував, – чесно зізналась.

– А вони нікого не запрошують. Їх і так багато, а торт маленький. Але Леся казала, якщо я покличу, вона вийде на вулицю і я зможу її привітати. Ну, мамо. Я хочу її привітати.

– Та мені ж не шкода. Вітай. Тільки почнімо з того, хто така Леся?

– Ну, мама, – докірливо протягнула Аврора, – це ж моя однокласниця. Живе на сусідній вулиці.

Чесно намагалася пригадати. Але зважаючи, що Аврору зі школи забирає бабуся Ніна, а я лиш відводжу, та ще й спозаранку, аби встигнути на роботу, то й справді могла в очі не бачити ту Лесю.

– Ну, Леся, – нагадувала мені Аврора, – в неї ще молодший братик та сестричка. І мама ходить забирати Лесю й бере молодших з собою в колясці. Ну, згадай. Вони ще на батьківських зборах фікус в коридорі поламали. Ти ж сама розповідала.

Перші батьківські збори! Нарешті, згадала я маму Лесі Марину, худу як тріска дівчину, що була непристойно спокійною, доки її діти розносили шкільний коридор. А на всі зауваження відповідала, що їй ні з ким малих лишити. Логічно, якщо чоловік допізна на роботі. Якби ж ми були знайомі раніше, попросила б маму Ніну за малечею приглянути. Мабуть, у багатодітної матері та «вічно зайнятої мене» маршрути та розпорядок дня не збігаються.

– Гаразд. У Лесі завтра день народження. Лесі треба купити подарунок. Але, Авроро. Поглянь на годинник. Сонце сіло. А найближчий супермаркет за десять хвилин зачиниться.

– Але ж ти вранці підеш на роботу. А бабуся знов на уколах, з ліжка не встає. Чого ти мовчиш?

– Думаю.

– Що, подаруємо Лесі гроші?

– Ти, що. Хто восьмирічній дитині дарує гроші, Авроро.

– А що. Їм гроші завжди потрібні. Леся казала, ні бабуся, ні дідусь мамі вже не позичають.

А куди подівся вічно зайнятий тато з зарплатнею, і виплати на дітей? Та Аврору запитувати не стала. При можливості поцікавлюсь у матері, що там у Марини сталося.

– А де ти Лесю бачила, як ти з двору не виходиш?

– Я не виходжу, а вона заходить. Коли її мама кудись іде, то іноді дозволяє Лесі залишитися в мене, а малих бере з собою.

– Гаразд. Якщо мені пам'ять не зраджує наш продуктовий магазинчик цілодобовий.

– У ночі там тільки спиртне продають. Ми колись з бабусею ходили, бо забули хліб купити. То там через вікно тітка сказала, що в наявності пиво, горілка, кока-кола і бутери. Знаєш, бутери. Це булочка тільки вже з ковбасою і за великі гроші. Бабуся брати не стала.

– Відділ зі спиртним. Саме в ньому колись продавалися іграшки. Якщо нам пощастить, купимо для Лесі ляльку Сінді, здається на ній навіть взуття є.

– А молодшим? Треба й молодшим, щось купити, бо вони плакати будуть.

– А мамі з татом не купити? – трохи розсердилась, зараз би в ліжечко й поспати.

– Ну якщо в тебе є гроші, давай купимо, – зраділа Аврора. – Мамі можна купити бутер. Леся казала мама рідко їсть, бо все їм віддає. А татові сто грам. Леся казала, він коли отримує зарплатню завжди собі купує. Але останнім часом він її не отримує, то, мабуть, вже скучив.

Я трішечки оніміла, і щоб це не було так помітно стала натягувати на нічну сорочку халат.

– Вдягайся. Сходимо до магазину. Подивимось чи там, хоч щось є.

– Ура! Мамусю, ти найкраща.

– Я його не замовляю, – повідомила нам продавчиня через віконце нічної торгівлі. – Ніхто не бере. Десь був ящик з залишками. Будеш дивитися?

– Будемо вдячні якщо Ви нам його покажете, – натягнуто посміхалася я продавчині, яка мало відрізняла від своїх постійних нічних клієнтів.

На щастя в ящику виявився справжній скарб: цілих три іграшки-веселки та іграшковий набір перукаря. І все за ціною шоколадки. З одного боку трохи соромно, що подарунок дешевий. З іншого, це гарантує що його не приймуть в ломбарді, в разі якщо тато дуже скучить за традиційними сто грамами.

– А щось солодке у вас є? – поцікавилась у продавчині, що всім виглядом показувала аби ми вже йшли, бо вона хоче повернутися до перегляду серіалу.

– Чіпси, сухарики.

– Не закуска, а солодощі, – дратувалася я.

– Є снікерс. Один залишився. Але він великий і дорогий.

– Зате там три шматочки в середині. Нам підходить. Беремо.

Йшли додому, Аврора стрибала, продовжуючи повторювати, що я найкраща в світі матуся. А я подумки вже обіймала подушку. Тільки не ту з якої лізе чорні пір'я, що якимось дивом увесь час потрапляють мені під одяг.