Розділ 10.

Дякуючи колезі Діані, увесь ранок у моїй голові проживала свої останні хвилини Поліна Зарицька. Фанатка надзвичайних новин на увесь кабінет увімкнула три різних сюжети, які розповідали про одне й теж саме. У лісосмузі, неподалік від міста лісники знайшли понівечене тіло молодої жінки. Кінцівки були відсутні. Кінологам з собаками так і не вдалося їх відшукати. Слідчі відкидають версію про серійного вбивцю чи маніяка, і звинувачують у всьому саму жертву, що згідно з зібраними свідченнями сусідів відрізнялася легкою поведінкою та сумнівними зв'язками.

– Ймовірніше всього, її вбив черговий залицяльник, внаслідок побутової суперечки,- давав інтерв'ю слідчий, якого журналісти вловили біля туалету,-  Після чого вивіз на машині за місто та викинув тіло. А неестетичний вигляд тіла може бути наслідком збільшення популяції бродячих псів, що в пошуках їжі мігрують між містом та селом.

– Маячня! – відповіла я Діані.

А сама продовжила вертітися на стільці, намагаючись вхопити чергову чорну пір'їнку, що заплуталась в тканині мого одягу. Тре змінити подушки чи купити додаткові напірники.

– Собаки не вовки, – уточнила, бо судячи з виразу обличчя Діана, вона не зрозуміла про що я. – Вони тримаються біля людей, а не бродять по лісосмугах. І взагалі, з яких це пір слідчим дозволено на камеру озвучувати робочі версії. Вони б ще висновок судмедексперта привселюдно зачитали.

– А перекладати відповідальність за вбивство на саму жертву? – зауважила пані Ніна. – Як каже молодь, це повний треш. То вони може й вбивцю шукати не будуть, адже він вбиває лише «нехороших дівчаток».  Мені здається чи потяг цього світу звернув кудись не туди.

Може й звернув, думала я, тільки то сталося без моєї участі, бо я була на роботі. Як і більшість жителів мого міста. І, мабуть, тому нікому було допомогти Поліні Зарицькій, коли її вбивали. І нікому було нагодувати бродячих псів, аби вони не чіпали тіло Поліни.

На обідній зустрічі з пані Тетяною, моєю наставницею та психологом, мені скрізь увижалися собаки людоїди. При чому обов'язково у футболках. Саме вони, на мою думку були досить розумними, аби вийти з міста і наштовхнувшись на тіло, не злякатися людського запаху, а сприйняти його як халявну трапезу.

– У тебе порушено сприйняття, – сказала мені пані Тетяна, після години спілкування. – Це наслідок перевтоми, Ліно. Ти або не сприймаєш зовнішню інформацію через те, що твій мозок витрачає всі ресурси аби просто не заснути. Або сприймаєш суб'єктивно перебільшено, щоб не витрачати час на аналіз.

– Тобто у Максимчика версія про події в туалеті була менш яскравою ніж у мене?

– В разів зо п'ять. Звісно ти вчинила вірно коли втрутилася. У нього зараз дуже нелегкий період, але геть не такий критичний, як тобі здалося. Я скасувала індивідуальні консультації й включила його в групу, що проходить тренінг особистісного розвитку. Він справляється! Ще й інших підтримує. Чого не можна сказати про тебе. Як ти спиш?

– Мертвим сном, – хотіла пожартувати, та лиш викликала осудливий погляд.

– Сон повинен бути не мертвим, а таким що відновлює. Покинь другу роботу. Є багато інших способів отримати дохід. І ти б їх бачила, якби висипалася. Виконай вдома таку вправу. Доторкнись до кожної речі у своєму будинку, починаючи зі старої вішалки та закінчуючи кімнатою, як окремим приміщенням. Знайди десять способів отримати дохід за допомогою обраного предмета. Не всі десять обов'язково повинні бути адекватними. Варіант, що ти наштрикнеш на виделку зірочку і подаруєш її інопланетянам, а вони за це забезпечать тебе довічним запасом канцелярських резинок, теж підходить. Нам головне аби ти вийшла з того тунелю, куди себе загнала. І щоб через тиждень обов'язково знайшла час зайти до мене. У цієї вправи є ще друга частина.

Попрощавшись з пані Тетяною, побігла на зустріч з Марком. Саме побігла. Така в мене закріпилась звичка, кудись бігти, щось встигати, аби не мучити себе докорами, що не можу впоратися з власним життям. Дві зупинки то не відстань, подихаю повітрям. Отримаю естетичне задоволення від краєвидів рідного міста. Порахую кольорові ниточки у перехожих та он тієї зацькованої собаки. Стоп! А в тварин вони теж бувають?

Пес, далекий родич Норта, судячи з розмірів, тулився до стіни будівлі університету й жалібно скавулів. Троє інших собак, значно менших за розмірами намагалися йому щось втовкмачити вишкіривши зуби. Перехожі звісно трималися від усього того якомога далі. Велетень мав лише одну яскраву ниточку, що тягнулася у напрямку безхмарного неба. Кілька кольорових, що волочилися по землі. Та три смоляно чорні, які втікали під землю. Саме з цих чорних періодично струшувався порох. А ще на шиї у пса висів натільний хрестик. Морда була короткою та пласкою, на заздрість пекінесам. Шерстка нагадувала сиве волосся дуже літньої людини, а очі виражали нерозуміння ситуації, в яку він потрапив. Решта собак виглядали як звичайні дворняжки.

Може це мій шанс? І не випадково сьогодні в мене немає другої зміни. Я не наважувалася торкатися ниток людей. Вони здавалися натягнутими й готовими розірватися навіть від подиху. У цього пса все інакше.

– Ану геть пішли! – гримнула на дворняжок, ще й сумочкою замахнулася.

Собаки відскочили, та далеко не відійшли.

– Ідіть та займіться своїми справами!- кричала на псів, ще хотіла в них чимось пожбурити, та вулиці мого міста занадто добре прибираються, тож на очі не потрапило й м'ятого пакунка з сигарет.