Розділ 7.

Традиційна прогулянка вихідного дня розпочалася запізно, тому сонечко не стало нас чикати. Аврора, не зважаючи на мої умовляння, таки взяла з собою одного з цуциків, свою улюбленицю на прізвисько Сніжка. Взагалі, я не планувала давати собачатам імена, то справа майбутніх власників, але вже за кілька дні від їх появи мені набридло пояснювати "от той руденький з білою мордочкою, от той, що чорненький тільки дівчинка". Так наше поповнення отримало свої позивні.

Взявши Апельсинку на повідець, та прилаштувавши Сніжку до Аврори в імпровізованій кенгурушці, ми вийшли з будинку. Вікна Святослава горіли блідим світлом, та ні його силуету, ні силуету Ярослави за тонкими фіранками видно не було. Норт нерухомо валявся на ганку, не бажаючи відповідати на привітливе гавкання Апельсинки. Зосередившись, спробувала вгледіти кольорові нитки, що продовжували переслідувати мене всі ці дні. Та саме зараз вони з подвійним ентузіазмом відмовлялися показуватися.

Ниток Аврори я взагалі ще ні разу не бачила. Особливо це мене стурбувало після інциденту з Максимчиком. Тож я разів зо три перевірила шию доньки на наявність червоних цяток-ранок та гнізда з ниток. Проте так нічого й не знайшла. Нитки мами мені інколи показуються. Кольору в них немає. Всі вони тонкі, майже прозорі. Може так буває, коли людина хворіє.

– Мамо, ми йдемо? – смикнула мене за рукав Аврора, що підтанцьовувала від нетерплячки вперше показати Сніжці наш зелений маршрут.

– Зараз, – відповіла, – Тільки дістану, що то в мене під кофтою штрикається.

Вигинаючись у всі боки, намагалася намацати рукою "колюче щось" під одягом. Нарешті дістала. То виявилась маленька чорна пір'їнка. Така м'якенька й красива. Я таку вже знаходила вчора на подушці.

– Чорні кури популярні, – знайшла я логічне пояснення. – Та напірника варто шити з більш цупкої тканини, а то все повилазить.

– Мамо!

– Ходімо.

Доки йшли до хвіртки, дістала телефон й набрала свою наставницю Тетяну Михайлівну, якій я благополучно передала Максимчика.

– Вечір добрий. Вибачайте, що так пізно. Можете розмовляти.

– Звісно можу. Я щойно твого Максима спровадила.

– Тобто? – не зрозуміла. – Хіба він не вчора був у вас на консультації? Ой, пробачте.

Прямо біля хвіртки наштовхнулася на сусідку, що влетіла у двір.

– Дай подзвонити, – мало не вихопила телефон в мене з рук.

– В мами позичте. Я розмовляю.

Вічно в неї, щось з телефоном.

– Пробачте, я слухаю, – відновила розмову з наставницею.

– На консультації вчора. А щойно впіймав мене, як я вже зачиняла кабінет з проханням дозволити подарувати трохи якісного ґрунту моєму фікусу, який учора став йому другом.

– Це серйозно? Будемо повідомляти батьків?

– Не бачу потреби. Він поводиться адекватно, приязно та дбайливо, за тим лиш виключенням, що приписує собі в друзі всіх на кого натрапить. Складається враження, що до цього він жив на безлюдному острові й контактів не мав, але прагнув.

Флешбек з рожевою ниточкою між мною та Максимчиком. Контакти? Розірвані мною нитки? Це, що все я накоїла?

– Ліно? Ти тут?

– Так, пробачте. А, що він розповів про червоні цятки на шиї?

– Нічого. Точніше, я й не питала. Бо я їх не знайшла. Ми обговорювали його любов до танцю. І він навіть мені продемонстрував. Зняв футболку, навіщось, почав танцювати. Тіло в нього чисте. Слідів небезпечних контактів я не помітила. Ти не хвилюйся. Я з ним попрацюю. А той випадок в туалеті. Він все розповідає трішки не так як ти. Може зустрінемось?

– Чому б і ні, – з радістю погодилася. – Тільки узгодимо розклад з понеділка. А поки. Подбайте про Максимчика й раптом що, дзвоніть. Якщо доведеться, то піду на поклін до Баранова, все ж у нього можливостей більше ніж у нас з вами.

– Зате бажання менше. Впораємося. Піклуйся про себе. Добраніч.

– Добраніч.

– Мамо! Ти зі мною чи знову на роботі? – образилася Аврора, через те що ми стовбичили біля хвіртки.

– Пробач. Я з тобою. Давай руку, будемо дорогу переходити.

Благополучно перетнувши нерегульований пішохідний перехід, ми дісталися паркану спортивного комплексу, що давно не працював. Частину землі вже викупили й тепер будують багатоповерхівку, а частина й досі ховається за височенним розтрісканим бетоном. Якщо пройти вздовж паркану, будівництва та кількох приватних будинків, то вийдеш до лісу. Звісно, петляти між деревами поночі, то так собі розвага. Тож я вирішила йти по тротуару вздовж проїзної частини, аж поки моя малеча не почне скаржитися, що ніжки болять.

– Мамо, поглянь, – смикнула мене за рукав Аврора. – Там примари. Аж дві. Правда красиво.

– Гав…гав, – підтвердила припущення доньки Апельсинка.

– Не ускладнюйте собі життя, мої хороші. То лиш люди у білому одязі.

– Точно,- підстрибнула мала. – То той дідусь з кудлатою собакою без повідка. Пам'ятаєш я його сварила, що так вигулювати тварин не можна. А той собака ще хотів на нашій Апельсинці женитися.