Розділ 6.

Підробіток річ хороша, думав Симаргл, в незалежності від того вистачає тобі грошей на сьогодні чи ні. Допомагає не займатися самоїдством.

Він з напарником їхали за місто якраз на такий підробіток.  Ідея напарника, машина теж його й правила поведінки.

– Ти пам'ятаєш, Семене, що я тобі говорив? – запитав водій сміттєвоза.

– Нічого окрім мішків зі сміттям до рук не брати. По кімнатах, де тих мішків немає, не ходити. Нікого не роздивлятися й нічого не запитувати, – монотонно повторив Симаргл правила поведінки.

Він вважав їх зайвими. Якби вони їхали в таємну лабораторію, їх би туди нізащо не пустили. А як таємного нічого немає, то якої шкоди може завдати погляд звичайного трудяги й незвичайного  "майже безхатька".

Симаргл настрою спозаранку не мав. Сталося те на що він розраховував. Варто було сусідам вгледіти, що його вовкулаку посадили до поліційної машини, як до хати проникли невідомі й спробували знайти документи на будинок. Їх спіткало розчарування, документи Симаргл носив з собою. Та така обережність зовсім не гарантувала, що повернувшись додому він не наткнеться на "нових власників" та поміняні замки.

Я стільки часу витратив на створення для себе легенди, думав Симаргл, цей будинок мав би стати моїм. А тепер, що? Або сусіди скажуть, що віддав як компенсацію збитків, або та відьма в білому халаті пред'явить, що будинком вовкулака заплатив за лікування.

В тому, що Чудна Анастасія Афанасіївна відьма Симаргл не сумнівався. Її чорну душу він вгледів одразу, як вона увійшла. Та роль звичайної людини довелося грати до останнього. Попри увесь свій досвід та могутність, лікарка навряд чи зрозуміла хто перед нею. Той факт, що у Симаргла відсутні темні нитки долі, котрі поєднують з пеклом, зовсім не означає що він "нелюд". Таке й у людей буває. Їх після смерті, зазвичай, а то й при житті, іменують святими. А от у пані лікарки не нитки, а товстелезні темні канати. Але відьми мають безсмертну душу, й можуть отримати прощення, якщо покаються у своїх гріхах. А доки не покаються, то вони "нелюди" чистокровні. А ця, можна сказати, ще й породиста, бо сама той шлях обрала й тепер йде по ньому на високих підборах.

Сміттєвоз виїхав за місто, звернув ліворуч, стрілою пролетіли крізь котеджне містечко, й повернув праворуч не доїхавши якихось сто метрів до психоневрологічного центру "Обійми".

– Ні, – протягнув водій, помітивши куди дивиться Симаргл, – Туди нам зась. Сам начальник в них будівельне сміття вивозив.

Враховуючи його проблеми з душею, подумав Симаргл, "Обійми" останнє місце де йому варто було б з'являтися.

– Ну все, приїхали, – радісно повідомив напарник.

Симаргл вийшов з машини й одразу порушив одне з правил: вп'явся поглядом у триповерховий котедж, за яким виднілися ще кілька одноповерхових приміщень. На прочинених воротях триметрового кам'яного паркану висіла табличка, розміром з білборд. Інформації на ній вистачало аби відбити у звичайної людини бажання заглядати за паркан. Та Симаргла зацікавила лиш одна стрічка "… побудовано за фінансової підтримки Домініка Дірка".

– Знаєш хто такий Домінік Дірк? – запитав Симаргл у напарника.

– А чого не знати. Всі в кого є телевізор, те знають.

– У мене його немає.

– Ну звідки ж він у бомжа, – хихикнув водій сміттєвоза. – Та не ображайся. Я жартую. Заздрю трохи. Я, щоб на свою посаду всунутися чимало підмазав, а ти наче з-під землі з'явився і все тобі до ніг впало. А цей німець відомий…забув слово… а спонсор… ні не так…. меценат. Він постійно, щось будує. Нещодавно багатодітній родині будинок збудував. До речі тут недалеко.

– А йому що з того?

– А я звідки знаю, – знизав плечима напарник, – може гроші в гаманці не вміщаються, то роздає. А може гріхи замолює. Хіба їх багатіїв зрозумієш.

Симаргл потер скроні. Був би він людиною, вже б боліла голова. Доки тримався від людей якомога далі, то й нелюди так на очі не потрапляли. А тільки завів соціальне життя, то аж лапи чесатися почали. А що він може? Видовбати нігтем їхні душі з тіл. Законсервувати в трилітрову банку і сподіватися, що це дасть світу якийсь перепочинок від зла. Та якби ж то.

– А воно так не працює, – просичав внутрішній голос, – так тебе Хранитель засіче, будеш потім пояснювати чого без дозволу по землі вештаєшся.

– Ну чого стоїш, як вкопаний? – торкнув за плече напарник. – Робота чикає.

Пройшли через ворота. На зустріч вже бігла жіночка, монашка не монашка, а сіра як асфальт.

– Доброго здоров'я, браття. Прошу, проходьте. Тут не багато. Лиш з останньої зали.

Слухняно йшли за жіночкою. Обійшли котедж, за ним ще й дзвіниця ховалася. Цього Симаргл взагалі не зрозумів. Зазвичай в будинках молитви дзвони не використовують.

Сумирно носили будівельне сміття, нічого не питаючи. Закінчили, взяли розрахунок й зібралися від'їжджати. Та мало не врізалися в поліційну машину, котра на повній швидкості в'їхала у двір. Водій вже точно не розраховував, що перед котеджем стоятиме сміттєвоз. Та рефлекси мав відмінні, тож Міцубісі стала за якийсь сантиметр від вантажівки. Тоді повільно й елегантно здала назад й припаркувалася біля сусідського паркану. Поруч став чорний класичний мерседес. З обох машин вийшли нелюди й попрямували до дверей котеджу, ігноруючи сміттєвоз і його пасажирів.