Розділ 5.

– Жахливе вбивство шестимісячного хлопчика. Побите тіло немовляти із синцями на голові та кров'ю виявили у вівторок увечері в селі на Полтавщині. Місцевий медпрацівник, сусід родини прибіг на поклик матері, але лише констатував смерть. У кімнаті в цей час спав п'яний батько. Правоохоронці його й запідозрили, а той і не заперечував…,– приємний голос дикторки новин з нотками співчуття продовжив розповідь про останні хвилини життя маленького Максимчика.

– Діано! – звернулася до колеги. – Одягніть, будь ласка, навушники. Не всі хочуть слухати новини.

– Чому? – щиро здивувалася та. – Вам не цікаво, що у світі робиться?

– Я знаю, що там робиться, – відповіла, помахавши у повітрі стопкою направлень судово-медичних експертів, – мені й цієї інформації вистачає.

– Там же немає деталей, – не розуміла мене Діана. – Вмер тоді-то, з'ясуйте від чого. Хіба то інформація.

– А чим Вам допоможе прижиттєве фото покійного Максимчика? А відео з його кімнати? Заплакані очі його матері? А чим Ви допоможете їм? Повернете Максимчика з того світу? Повідриваєте руки п'яному батькові?

– Покажу своєму синові, щоб знав як йому пощастило. Його мати не тримає вдома сумнівних мужиків.

– І не сумнівних теж, – прошепотіла пані Ніна.

 Добре що наші столи стояли поруч й Діана того не чула, а то одразу б полізла з'ясовувати стосунки.

– Одягніть, будь ласка, навушники, – наполягала. – Звук вашого комп'ютера заважає працювати.

– Боже яка Ви черства. Вас зовсім не хвилює, що діється навколо Вас, – образилась Діана, й таки вдягнула навушники.

Я поглянула на подерті руки. І на місці п'яниці з набережної уявила батька покійного Максимчика.

– А що толку? – прошепотіла собі під ніс. – Малого вже не повернути.

От якби ти з'явилася перед тим батьком за мить до того як він вихопив із ліжечка Максимчика, блиснула думка в моїй голові.

– І щоб ти зробила? – запитав внутрішній голос. – Прикрила б собою дитину? Втекла б з чужою дитиною на руках? Взяла б до себе жити Максимчика і його матір? Що б ти зробила, Ангеліно?

– Накинула б на нього сітку зі срібних ниточок, – ляпнула, не подумавши.

– А це так не працює, – мені здалося, я побачила як внутрішній голос посміхається.

– А як це працює? – шепочу.

– А ти дивись і зрозумієш…

– Ліно? Ви в порядку? – голос пані Ніни звучав стривожене. – Чого Ви сама з собою розмовляєте?

– Пробачте. Не виспалась, – відповіла, й повернулася до роботи.

– То може відпочиньте, кави випийте, – запропонувала пані Ніна.

З вдячністю поглянула на неї. Вона мені як мати. Завжди пожаліє. Дасть хорошу пораду. І мені б хотілося їй допомогти. Вона ще з понеділка виглядала хворобливою, мовчазною. Бліда шкіра, що так сильно контрастувала з темним волоссям. І цяточки на шкірі, яких раніше не було. Уважніше придивилася до обличчя пані Ніни. А  й справді! Що то за цяточки? Маленькі, червоні, ніби сліди від голки… парами… відстань між цяточками в кожній парі приблизно сантиметрів чотири. Одна пара на скроні, інша під оком, а на шиї цяточки … були глибші. Ось воно! Це не пігментація. Це рани!

– Ліно! Чого Ви на мене дивитесь ніби речовий доказ досліджуєте?

– Звідки у Вас рани на шиї? – запитала в лоб, благо близькість стосунків дозволяла.

Пані Ніна вийняла з сумочки дзеркало й уважно вивчила свою шию.

– Не знаю, – хмикнула вона, – може комахи.

– Болить?

– Та ні. Не болить. То дурниці, затягнеться. Давайте вип'ємо кави.

Ми випили кави, закусили зефіром й повернулися до роботи. Коли стрілки годинника поповзли до другої дня, я почала збиратися.

– І не набридло Вам ще й на другу роботу бігати? – в сотий раз поцікавилась Діана.

– Набридло, – хотілось відповісти, – дуже набридло. Але в мене немає сина, який би ставив мені пам'ятник лиш за те, що я його народила. В мене маленька донька, яка звісно вдячна за своє життя, але вдячністю шлунок не наповниш.

– Я не бігаю, я ходжу,- відповіла Діана. – Доки літа й здоров'я дозволяють, буду працювати.

– Ну то ми всі так можемо, доки літа і здоров'я… навіщо ж було витрачати стільки часу на отримання диплома? Варто було одразу йти на роботу, зараз би вже вислугу років мали.

– Я врахую ваші рекомендації, – посміхнулась Діані, попрощалась з пані Ніною й вийшла з кабінету.

Ранок був важким, день неприємним. Скоріше б зачинитися на кухні, подалі від усіх  та стати до монотонної роботи, аби увечері отримати готівку. Реальні… фізичні… паперові гроші чомусь були як бальзам на душу, як доказ того, що твоє тріпотіння у цьому світі хтось бачить та цінить.

На моє здивування, зазвичай пуста в обідній час, зупинка наразі була переповнена людьми. Підійшовши не надто близько, стала в очікуванні своєї маршрутки. Погляд, в незалежності від моїх бажань, чіплявся за незнайомих людей. Вони всі були такі різні, такі цікаві… схожі на маріонеток підвішених на ниточках. Що? Протерла очі, що, мабуть, трохи заснули. Та ті сріблясті ниточки нікуди не ділися.