Звучить сирена тривоги! Так у мене дзвенить будильник. Вимикаю. Шоста ранку.
– Оця собачка… і ця… Сніжка не кусай…фу…фу,- бурчить у вісні Аврора.
Силоміць продираю очі. Їм байдуже до моїх планів. Вони хочуть спати.
– Спи, собачниця малолітня, – цілую доньку.
Ніякої тобі вранішньої кави та зарядки. Почистила зуби. Кашу цуцикам намішала. Заглянула у кімнату до мами. Ковдра повільно та монотонно підіймалася вгору вниз.
– Доброго ранку, матусю, – прошепотіла.
Вийшла з будинку, вп'ялася поглядом в іржаву сітку паркану. Норт! Лежав на ґанку свого будинку. Повільно підняв на мене голову. Видав звук схожий на "типу гав" та продовжив тонути в депресії.
Підходжу до паркану впритул.
– Як вона? – питаю засмучену собаку.
Мовчить.
– А він удома?
Мовчить.
– Ну, вдалого тобі дня.
Брьохаю по мокрому газону вздовж паркану. Тягну руку до хвіртки, думаючи, що там зараз побачу. Обережно відчиняю. Нікого. Сміття вже забрали. І срібні сітчасті перепони поперед очі не вилазять.
– Жах починається після заходу сонця, – замогильним голосом цитую слова з фільму назву якого не пам'ятаю.
Волочу ноги до зупинки трамвая. Незговірливі очі намагаються закритися.
– А що традицію вітатися вже скасували? – чую знайомий голос позад себе.
Зупиняюсь, обертаюсь. Ой! Очі вам догана.
– Пробачте, Ларисо Григорівно. Не помітила. Сплю на ходу.
– А що так? Безсонні ночі?
– Швидка розбудила,- прибріхую. – Сусідку Ярославу госпіталізували.
– З побоями? – буденним голосом запитує голова квартального комітету.
– Еее,- запинаюсь.
Поперло мене виправдовуватися, вибачилась б і все.
– Тай так зрозуміло. Можете не відповідати, – посміхається.
А мені аж лячно стало. Ця її посмішка з грифом "я знаю про все лайно світу" завжди викликала в мене напругу. Здавалося, що вона й про мене знає. Але що там знати?
– Я власне не помічала за ними чогось такого, – намагаюсь підстрахувати сусідів.
Хто знає, що там насправді. Я от і в собі не впевнена, чорт знає що увижається, то як можна на сусідів намовляти.
– За зачинені двері не заглянеш. Та по ньому видно, – сказала так байдуже, ніби лекцію для студентів прочитала.
Я не знала, що відповісти.
– А Ви хіба не бачите, що він таке? – запитала з таким виразом обличчя, ніби її і справді цікавить моя думка чи моє "магічне третє око".
– Що він таке? – повторила, відтягуючи відповідь. – Не знаю.
– Він тварюка! Звір.
У мене стався флешбек подій минулої ночі. Звір? Певною мірою? Можливо… стосовно мене… Ярослави.
– Скажених собак стріляють! – заявила пані Лариса. – Хворих лікують.
– Добре якщо знайдеться гарний ветеринар, – промямляла. – Ви мені пробачте, та я на роботу спізнююсь. Гарного дня.
– І Вам.
Знов ця посмішка. Вже й не знаю кого краще оминати десятою дорогою сусіда Святослава чи Ларису Григорівна. Та ніби обоє послані мені долею, куди від них сховаєшся.
Ще довго в мене перед очима маячив образ Лариси Григорівни Добродій. Її молочно-біле волосся, що ніби й відображає літа, а ніби й молодить. Глибоко посаджені очі, що давно втратили колір. Та ця її посмішка «всезнання», що розтягувала й без того тонкі губи та так, що вони майже зникали з обличчя.
Періодично це марево розбавляли поодинокі перехожі. Огрядна кульгава жіночка. Якщо зустрічала її біля зупинки, то розуміла що вийшла вчасно. А коли бачила як вона тягне ногу, проходячи повз мій будинок, отже я спізнююсь. Продавчиня з магазинчику неподалік, сховавшись від світу у глибині капюшона, поспішала змінити напарницю, що працювала в нічну зміну. А ще цей хлопчик з незмінним синім шкільним ранцем на колесах. Винирнув з бокової вулички й подріботів у бік зупинки. Куди це він спозаранку? Хіба школу відкрили раніше? З'явилось бажання наздогнати його й спитати чи все в нього гаразд. Та доки чикала, що проїдуть машини він зник. Залишивши по собі тоненькі срібні ниточки, що колихались в обіймах вітру.
– От знову, – зупинилась, прикрила очі, потрусила головою. – Хіба зараз сезон гніздування павуків? Треба на роботі загуглити. Має бути якесь пояснення.
Доки прокліпувалася звернула увагу на сліди маленьких мокрих ніжок на асфальті. Такі з'являються коли юрба діток залітає в калюжу, а тоді вибігає з неї врізнобіч. От тільки з часом сліди стають менш помітні, бо ж ніжки обсихають. А ці не змінювалися усі шість метрів на які розтягнулися.
– Господи, Ангеліно, – прошепотіла сама собі, – воно тобі треба?
Може то артпроект молодого художника. Звісно не законний. Ми ж не на площі, а в спальному районі. Хоча, хто його знає. Сіла в трамвай, а там джекпот у вигляді вільного місця в самому кінці вагону. Впала на сидіння, прихилила голову до скла й спробувала ще трохи покимарити. Та за якусь мить трамвай так сіпнувся, що скло мало не з'єдналося з моєю головою.