Розділ 1.

Сусідський пес вив як на покійника. І здається те чула лиш я. Причому крізь подвійне скло новенького пластикового вікна… зачиненого вікна… крізь, здавалося, глибокий сон.

– А щоб тебе блохи вхопили, – бовкнула з пересердя, прокинувшись. – Чи ж твоїм господарям позакладало? Чи ж їх всіх до останнього Лихо звалило й тре йти прати чорну хустку?

Відкинула ковдру, чим змела з ліжка свого рудого пекінеса. Невдоволена молода мама пчихнула разів зо три, махнула нерозчесаним кудлатим хвостом, і, цокаючи кігтиками по ламінату, попленталась досипати в куток.

–   А тобі нічого не заважає? – запитала у своєї собаки. – Сусід, наприклад?

Відповіддю мені було сопіння. Аналогічне сопіння звучало з іншого боку ліжка. Донька спала ніби мала вушні затички марки "на випадок феєрверку".

–  Гаразд, – здалась. – Я тут одна така особлива. І мені не байдуже. Піду й заткну йому пащеку. Хто зі мною? Авроро? Апельсинко? Блохи? Один у полі не воїн… Ні?

Підвелась. Хапнула з вішалки махровий халат. Загорнулась в нього, ще й капюшон нап'яла. Вийшла з теплої затишної кімнати. За новенькими дверима на мене чекали вогкість та плитка, що грала під ногами.

–  Тут головне не полягти ще до того як вийдеш з будинку, – бурмотіла собі під ніс, намацуючи вимикач для світла.

Під пальці потрапило щось прохолодне та слизьке. Воно висіло прямісінько на стіні.

–  Фу, Авроро, – розізлилася. – більше ніяких слаймів.

Так собі сподівалася, що то був лизун, а не слимак, що після розмови з рієлтором обрав мій будинок як єдиний достойний.

Клац, клац, і нічого. Знов вимкнули?

Варто було здогадатися. Тиша: мамин холодильник, що вважає себе потомком перших ракет, не виє в напрямку місяця.

–   Риррррр, – почулося ліворуч.

–   Тихенько мої хороші, – прошепотіла до цуценят, що мешкали у вольєрі за фіранкою. – Мамка ваша спить той ви спіть. А я трохи повоюю.

Смикнула фіранку на вікні. Передпокій залило світлом вуличних ліхтарів.

–  У всіх є, у мене немає. Коли це скінчиться?

–  Ууууууууууу!!!!!!!!!!!!! – долинуло знадвору, нагадуючи чого я з ліжка виповзла.

Всунула ноги у чоботи, що круглий рік вартували біля вхідних дверей на випадок "вискочити у нічній сорочці". Прокрутила верхній замок двічі, нижній раз й висунула носа на серпневий вітер. Колега Оксанка лиш вчора казала, що літо почало збирати валізи. Як на мене, воно давно втекло, блиснувши п'ятами.

Ще не встигла пройти два метри тамбуру, як побачила "свій нічний кошмар". Норт – здоровецький сусідський… цуцик. Скільки б Святослав не переконував, що то маленьке гарненьке цуценятко… заледве від цицьки відлучене… я бачила лиш машину для вбивства, котра, стаючи на задні лапи, була заввишки з мій паркан.

- Норт!!!  – зашипіла, сподіваючись, що мої негативні вібрації дістануть його на відстані й чимчикувати через мокрий від дощу газон не доведеться.

Кудлатий сусід не зреагував. Продовжив сидіти на дупці біля своїх воріт і протяжно вити. Виглядало це моторошно. Високі ворота – перепона для вуличних ліхтарів. Було видно лиш тулуб собаки, бо шерсть там сніжно біла, а от чорна як смола морда розчинялася у напівтемряві. Якби не знала як той Норт звучить, на ранок клялася б що бачила примару.

Виходу немає, чимчикую через увесь газон до старого паркану з іржавої сітки. Ненавиджу цю порнографію. У Святослава гості – мені всіх видно, я спробувала зайнятися йогою на своєму чесно вручну засіяному газоні, то зібрала стільки глядачів, що варто було оголосити ціну і відкрити школу.

- Норт! Заглухни!

Не чує.

– Норт! Не змушуй мене будити твоїх господарів. Чуєш? Мені тре хоч трохи поспати.

Не чує.

  – Ууууууу!!!

Роззираюсь у пошуку "знаряддя справедливості". Знаходжу лиш шматок гнилого пенька. Підіймаю й запускаю по верх паркану у злощасну собаку. "Знаряддя справедливості" поглинається темрявою й беззвучно падає на рівно підстрижений газон сусіда. Піддіваю ногою своє різнотрав'я, що дістає мало не до колін. Мене душить жаба. Краще б вже задушила на смерть, хоч виспалася б.

– Ууууууу!!!

– Норт! Востаннє попереджаю! Іди спати!

– Уууууу!!!!

– Блохами клянусь, підростуть мої цуцики, спущу на тебе всіх чотирьох разом з мамкою.

– Уууууу!!!

– Стояти до останнього, – скомандувала собі й попленталася до хвіртки.

По дорозі зламала гілку з сухої абрикоси. Коли вже руки дійдуть зрізати. План був простим: вийти зі свого двору, підтягнутися на сусідських воротах, перехилитися через них і… простіть мене собачі боги… тріснути Норта гілкою абрикоси.

Та підійшовши до хвіртки, відволіклась, спрацював інстинкт господині. Згадала, що сьогодні четвер… певно що за північ перевалило, отже четвер. Вранці буде їхати машина, що збирає сміття. Якби ж у мене як у Святослава був металевий гак, приварений до воріт зовні, можна було б вішати на нього пакети зі сміттям з вечора і не бігти до дороги щойно задзвенить будильник.