Пролог

Колись дано, як нас з вами ще не було.

Бій ще не скінчися, а молода трава вже згоріла від гарячої крої. Цього дня чорноземи степу стануть ще родючішими, адже будуть удобрені сотнями життів, заберуть їх силу,  віддадуть їх останній подих вітру.

Гуркіт від кінських копит ставав все тихшим, доки не заглух на фоні важкого дихання та стогонів ще живих воїнів. Лестригон нарешті спішився й підвів очі до небес, туди де насмішило пробігали білі хмаринки, яскраво світило сонце.

–  Це те чого ти хотіла? – заревів він, чим наполохав коней, що одразу спробували скинути своїх вершників та втекти подалі.

– Мій хане, – підбігли до Лестригона воїни.

 – Ти насолоджуєшся? – продовжив він монолог. – Ти чуєш мене темний янголе? Покажи як виглядає насолода на твоєму обличчі? Насолода від споглядання як тисячі життів зникають з цього світу. А тоді спробуй знову мені довести, що ти не така як я.

  Відповіддю Лестригону була тінь, що вкрила степ цупкою ковдрою. Наполохані воїни з виряченими очима дивилися в небо, звідки до них спускалася найпрекрасніша з жінок. Торкнувшись босою ніжкою землі вона склала свої чорні крила, зронивши при цьому кілька темних пір'їнок. Лестригон стояв як вкопаний, милуючись тонкими рисами обличчя, сильним тілом та ніжками, що ступали по закривленій траві. Він бачив лиш її, не помічаючи як змінився сам у її присутності. Як скуйовджене волосся зібралося у два закручених роги, як риси обличчя стали грубими ніби у тварини, а гостроконечний хвіст роздер тканину та вирвався зі штанів.

 – Ерлік хан, – прохрипів хтось із воїнів. – Ти піднявся з пекла, щоб забрати нас з собою, занапастивши наші душі.

– Повертайся у своє королівство, –  гримнув дружно хор воїні, що кинулися на свого правителя у спробі розірвати його на шматки.

Крилата жінка продовжила стояти, спостерігаючи як Лестригон власноруч знищує залишки свого війська. Коли степ оглух від тиші, а понівечене тіло Лестригона лягло до її ніг, жінка схилилася до нього й промовила.

–  Ось те чого я хотіла. Звільнити землю від таких як ти. І від людей чиї чорні нитки долі перетворилися на канати по яких ти зміг втекти з пекла й прийти на землю.

 – То тобі тепер доведеться піти зі мною, –  прохрипів Лестригон. –  З такими чорними крилами небеса тебе не приймуть.

У відповідь жінка лиш посміхнулася й розправила крила. На землю впали сотні маленьких чорних пір'їнок, а на їх місці виросли нові – сірі.

– Завдяки мені  в найближчі роки народяться десятки тисяч світлих душ, що змінять цей світ. Мої крила знову стануть білими, я повернусь додому.

– Не повернешся! –  ричав Лестригон. –  Стільки крові одним добрим вчинком не змиєш. Тебе зрадять ті  ж люди  в яких ти так віриш. Вони знову сплутають свої чорні нитки долі й перетворять їх на канати, я повернуся й тоді ти станеш моєю. Твоя краса, сила та чорні крила належатимуть пеклу. Для небес ти занадто ідеальна.

– Допоки сходитиме сонце й моя тінь вкриватиме землю, цього не станеться Лестригоне, сину темряви, – промовила крилата жінка та закрила йому очі.