Розділ 14: Початок шляху

Пустка більше не була порожньою. Всюди пробивалися квіти: ніжні білі та яскраві жовті, бузкові й рожеві. Вони підіймали свої голівки до сонця, ніби вперше бачили світло, і вітер грався їхніми пелюстками, розносячи запах весни.

Трава зеленіла, прослизаючи між залишками торішніх сухих стебел, а кущі й молоді деревця вже прикрашалися листям. Сонце падало на землю золотим світлом, зігріваючи спину і плечі, а повітря було солодким, з ароматом землі, рослин, що розквітали, і теплого вітру.

Я йшла цією ожилою казкою і відчувала, що знову належу світові.

— Що це?

Я обернулася. Крістофер присів навпочіпки і доторкнувся до трави. Його пальці стиснулися на чомусь тендітному, що переливалося на сонці всіма кольорами веселки. На тому, що занадто довго лежало під снігом.

Він простягнув знахідку мені.

— Оце так удача, — усміхнувся він.

Ми з Анною… Ми б хотіли… Так, загалом, з Днем народження!

Я стиснула намисто в руках, піднесла ближче, роздивилася кожну рисочку й усміхнулася.

— Ти знав, що берили — це звичайний камінь?

— Як це? — гмикнув він, підходячи ближче і беручи моє обличчя у свої долоні.

— Найзвичайнісінькі. Просто маленькі посудини. Їх можна наповнити.

Крістофер здивовано усміхнувся, і за секунду ми вже перенеслися в село на півдні.

Воно повільно гоїлося, не приховуючи слідів минулого, але не дозволяючи йому диктувати майбутнє. Дерева ожили, трава знову стала зеленою, а будинки, що пережили полум'я, були замінені новими. Жителі Залісся займалися повсякденними справами: хтось фарбував паркани, хтось тягав воду з криниці, діти бігали між будинками, сміючись, а жінки на площі обговорювали врожаї та прикрашали вікна квітами.

Я підійшла до знайомого будинку. Збройовий дім «Полум'я і Сталь». Він стояв трохи осторонь головної вулиці. 

— Думаю, складно буде пояснити ковалю…

Я розправила плечі і витягла довгий, прямий меч. З легким руків'ям із чорного дерева, з різьбленням у вигляді воронячої голови з червоним каменем в очниці. Подарунок Крістофера з Ладда. Подарунок до Дня Народження.

— Костури нині не в моді? — засміявся Крістофер.

— Цей буде ефективнішим, — відповіла сміхом я, відчиняючи двері. 

***

Світ змінився обережно, ніби робив перші кроки після довгої хвороби. Люди і маги почали жити поруч. Спочатку, з пересторогою і напруженими поглядами, коли хтось проходив повз, але я знала, що це не назавжди. Такі зміни вимагають часу і зусиль.

Зрозуміло, Крістофер, зі своєю нетерплячістю, вирішив прискорити цей процес. Він представив двору кожного Даруанта. Він називав їх уголос, дивлячись прямо в очі знаті і не дозволяючи нікому відвести погляд. А потім нагородив магів медалями за мужність.

Метал задзвенів у тиші залу, і коли пролунали оплески, ми з Крістофером не втрутилися, даючи їм вирости самим. Ті ж, хто насмілився обуритися — пошепки, невдоволеним зітханням чи перекошеним обличчям, — були негайно приструнені одним холодним поглядом Короля і короткою фразою. Після цього заперечень більше не було.

Магам виділили землі поруч із містами та селами. Їм дали справжні будинки, з правом володіння та правом бути частиною цього світу, а не його тінню.

Перші дні були ніяковими. Сусіди придивлялися один до одного, діти ставили запитання, дорослі вчилися не відвертатися, але життя брало своє. Якось маленька дівчинка не побоялася підійти до мага Вогню, несміливо смикнула його за рукав і попросила запалити їй ліхтарик, бо надворі вже стемніло. Він розгубився, але створив над її долонею крихітного метелика зі світла. Її дзвінкий сміх став тим самим сигналом для всіх, що війна справді закінчилася.

Магія і буденність переплилися у щось неймовірно тепле. Маги Землі опускалися навколішки на випалених полях, і під їхніми пальцями зчорнілий ґрунт знову ставав пухким та родючим, випускаючи перші зелені пагони. Маги Води знаходили глибокі джерела для нових криниць, а ті, хто володів Повітрям, допомагали крутити крила старих млинів, коли на вулиці стояв штиль.

А люди відповідали їм найщирішим способом, який тільки знали. Людською турботою. Вони несміливо підходили до дворів Даруантів і простягали їм ще гарячий хліб із хрусткою скоринкою, загорнутий у чисті рушники. Пригощали парним молоком, допомагали лагодити дахи і все частіше кликали до спільного столу.

Хтось уперше побачив магію не як зброю чи страшну загрозу, а як диво. У вечірніх сутінках більше не було поділу на «нас» і «їх» — були просто сусіди, які сиділи поруч на ґанках, ділили одну вечерю і з усмішкою дивилися, як магічні світлячки танцюють над їхніми новими, спільними полями.

У моїх друзів теж усе склалося вдало. Ніби світ, нарешті, вирішив повернути їм борг.

Один із них, той, хто занадто рано втратив сім'ю і занадто довго жив із порожнечею всередині, став батьком. Він прихистив хлопчика, не свого по крові, але свого за вибором. Спочатку був просто дах над головою, тепла їжа і турбота. Потім прийшла довіра. А одного разу почулося слово «тато», сказане пошепки. Джон усиновив Піта без гучних обіцянок і клятв. Просто тому, що любов не потребує доказів.