Розділ 13 (Частина 3): Кінець шляху

Першим загинув Люк. Він не очікував удару — просто завмер на місці, поки його груди не прошив гострий клинок Повітря. Стихія увійшла в його тіло, ніби холодний ніж у тепле масло, і пройшла наскрізь.

Я закричала, метнулася до нього, але вже за секунду поле прошив ще один крик неминучої смерті. Тіло Ейдена впало на землю. З нього пішли всі сили, життєві та магічні одночасно.

На полі почався хаос. Сила Господаря виривалася назовні, берили в одязі блимали й тремтіли, намагаючись втримати магію, але з кожним кроком ворога люди кричали, відскакували й падали. Квіти на полі висихали, а їхні пелюстки згоряли у вогні.

Він не щадив ні дітей, ні жінок, ні воїнів. Його заклинання зрізали лави, ламали зброю, розкидали людей по землі, і поле, що ще мить тому світилося барвами, перетворилося на криваве море жаху.

Берили намагалися стримати удар, але їхня хватка була слабкою. На одну мить їм вдавалося врятувати, але з повторною атакою вони не справлялися. Життя покидало людей швидко й невідворотно, і Пустка стала пеклом.

Я спрямовувала свою магію прямо на людей. Потоки Сили, повітряні, вогняні, водяні та земні, зливалися в невидимий щит над тими, хто ще стояв на ногах. Я намагалася огорнути кожного солдата захистом, але сила ворога була надто великою. Шари моєї магії стискалися від темряви, і щоразу, коли потік його темної енергії досягав людей, ті падали швидше, ніж я встигала зробити бодай крок.

Я кричала на магів, координуючи нашу Силу, але ті втрачали концентрацію, і їхня магія зривалася з костурів лише хаотичними спалахами. Я хапала їх, намагалася втримати, але все було занадто швидко.

Командор і Крістофер намагалися прорватися крізь хаос до мага. Вони бігли крізь попіл, кашляли, стискали мечі, але щоразу падали раніше, ніж могли досягти Господаря. Його магія була невловимою і миттєвою: один помах руки, і чоловіки відлітали назад.

Я стримувала Силу Хазяїна своєю власною, не дозволяючи його Вогню перетворити моїх друзів на попіл. Але що більше я відчувала їхній страх, біль і прагнення до життя, то більше горіла.

У мені вирувала ненависть. Така, що неможливо було підібрати слів. Вона була густою, важкою, як розпечене залізо, що тече по венах. І щоразу, коли Господар розкидав чоловіків по полю, немов ляльок, вона наповнювалася новим припливом.

Ненависть була не до його магії,  а до самої несправедливості смерті. До того, що моїх коханих можуть знищити в одну мить. Я знала: якщо відпустити Силу без контролю, вона може знищити все навколо.

Але стримувати її було неможливо.

— Захищати!

Це останнє, що я наказала магам. Захищати. Не себе і не свою Силу. Тих, хто не міг захистити себе сам.

Ми знали, що часу немає. Що Господар змітає все на своєму шляху. Звичайні щити й мечі не витримають його Сили. Маги обмінялися короткими поглядами і один за одним почали переноситися до людей.

Вони з'являлися поруч із солдатами й пораненими, опускаючись так, щоб їхні спини були першим бар'єром між життям і смертю. Вони розуміли, що їхнє тіло стане першим, що зустріне руйнівну магію ворога, але це їх не лякало. Вони обвивали людей потоками, стискали простір навколо, створювали невидимі стіни й щити. Їхні руки витягували Повітря, Землю, Вогонь і Воду, перетворюючи хаос на короткі миті безпеки. Вони знали, що в них немає шансів, але все одно погодилися захистити.

Тих, хто колись дивився на них зі зневагою, вважав слабшими за себе і негідними поваги. Тих, хто вважав їх вигадкою, легендою, казками, якими лякають дітей. Тих, хто називав їх паршивим непотребом, дивними й непотрібними, і сміявся з їхніх дивних жестів.

Тепер Даруанти не думали про гордість чи помсту. Вони йшли на смерть заради життя інших.

Господар завмер, і я відчула, як ослабла його Сила. Він дивився на поле бою і не міг повірити. Він очікував страху, хаосу, але натомість побачив єдність.

Я скористалася його затримкою і прикликала Повітря. Перенесення вийшло ідеально точним — я опинилася прямо перед ним, ніс до носа. Скинула руку вгору і метнула в нього Силу.

Усю. Я більше не стримувалася. У мені більше не було розрахунку, обережності чи страху помилитися. Усе, що накопичувалося — лють, біль, жах втрат, відповідальність за живих — стиснулося в одну точку.

Я метнула в нього не закляття. Я метнула себе. Тремтячу сироту, що залишилася сама серед попелу, коли вогонь забирав батьків. Ту, що занадто рано дізналася, який вигляд має смерть, і занадто добре запам'ятала її запах.

Я метнула ту, що жила однією думкою — помститися. Ту, що заради цього добровільно йшла у смертельні Випробування, де виживали не найкращі, а найбільш зломлені. Ту, що знову й знову піднімалася, бо падати було болючіше, ніж іти далі.

Я метнула ту, якій довелося вбивати. Не один раз. Не в бою, де є честь, а там, де немає вибору.

Ту, що пам'ятає обличчя. Усіх. Ту, що кожної ночі чує їхні голоси, навіть коли навколо тиша.

Я метнула ту, що знову повірила і знову втратила. Друзів. Тих, кого називала сім'єю. Тих, заради кого хотіла жити, а не просто існувати.

У цьому ударі було все моє життя, зібране в одну мить. Біль, який не зник. Любов, яку відібрали. Надія, яку я все одно вперто несла далі, незважаючи ні на що.