Розділ 13 (Частина 2): Кінець шляху

Спалах синього вогню освітив обличчя і струснув землю. Слідом за ним прийшли оглушливі вібрації, що прокотилися всією рівниною.

Маги ставали живими щитами. Кожен удар кігтями натикався не на людину, а на невидиму стіну Сили. Солдати щулилися і прикривали очі, але Даруанти дивилися тільки вперед, і у їхніх очах горіло те, чого раніше не існувало.

Готовність померти, щоб жив інший.

Кожен із магів викликав свою стихію. Вогонь метався по землі, шиплячи й обпалюючи все навколо. Вода фонтанувала з-під каміння і обрушувалася на супротивників. Із землі виростали гострі списи, хвилі каменю й піску, що ламали лави Тіней і створювали непрохідні перешкоди. А ураганні потоки рвали все на своєму шляху.

— Ну? — видихнула дівчина. — Так і будемо лежати?

Вона наблизилася до чоловіків. Ті подивилися один на одного, потім на неї, потім знову…

— Алекс!

Крістофер скочив і притиснув її до себе так, що майже хруснули ребра.

— Скільки залишилося? — видихнула вона йому в плече.

— Не більше п'яти тисяч, — підхопив Командор. — Чортова різанина.

— Це в минулому. Клінте!

Боєць не відреагував, адже просто не міг повірити своїм очам. Вівіан прибрала пасмо з чола і розвернулася. Потвора, що летіла на Клінта всього секунду тому, відлетіла на милі вперед і зникла в темряві лісу на півночі.

— Здрас… туйте.

— Клінте! Доповідай! — гаркнув Командор.

Боєць ковтнув слину.

— Піхоти немає. Резерву…

— Немає, я зрозуміла, — видихнула Дарована, заплющуючи очі. — Вода!

Ейден почув, скинув руку вгору і передав наказ усім, хто володів стихією. Земля під ногами тріснула, крижана кірка розсипалася, злетіла вгору і розтанула. Весь потік води зірвався вниз, кинувшись прямо до потвор.

Холодні струмені обрушилися на їхні тіла. Кожна крапля вдаряла з силою, яка віддавала луною по землі, збиваючи крок гігантів, руйнуючи рівновагу і змушуючи їх відступати. Вода металася, вигиналася, обрушувалася в яри та по розломах землі, перетворюючи поле бою на бурхливий потік.

— Вівіан! Роване!

Повітря відповіло блискавично. Воно досягло води, закрутило її потоки і перетворило Пустку на страхітливий вир. Тіла потвор зникали в глибинах, чорний слиз розчинявся і втрачав свою їдкість.

Маги стали щитом і зброєю одночасно. Кожен їхній рух і жест був розрахований, щоб дати людям хоч найменшу перевагу в битві. Вогонь, який раніше пожирав усе навколо, тепер створював стіну, що стримувала натиск. Вода, вивільнена з льоду і снігу, текла цілеспрямовано. Вона збивала потвор з ніг, змивала зі шляху уламки, дозволяла солдатам переправлятися через хитку землю і створювати нові позиції.

З-під ніг виростали стіни, ями і бар'єри, які не тільки вповільнювали монстрів, а й давали бійцям укриття і шанс перегрупуватися. Піхота могла триматися довше, а кавалерія — робити короткі випади, замість того щоб втрачати сили в марних зіткненнях.

Вітер збивав Тіней з ніг, розганяв дим і пил, відкриваючи лінію прицілу. Він загострював слух, давав шанс почути наближення небезпеки і реагувати на неї раніше, ніж монстри встигали розтрощити стрій.

— Вогонь! — заревів Крістофер.

Полум'я спалахнуло миттєво. Воно поповзло по рівнині, пожираючи все, що залишилося від пересувної техніки. Полум'я металося і билося об землю, перетворюючи поле на палаючу арену. Потвори вибухнули гарчанням і рушили знову, але цей жар уже став їжею для іншого вогню. Той увібрав тепло, згустився і вибухнув над рівниною новою люттю, спалахнувши в тисячу разів сильніше за колишній.

Друзі трималися втрьох, не дивлячись одне на одного. Дарована відчувала їхній рух так само ясно, як власне дихання. Лівий крок, і клинок Крістофера йшов униз, правий, і меч Командора розтинав повітря над її головою.

Вона знала їхні кроки, техніку ударів і захисту, адже бачила їх так часто, що вже могла розрізнити навіть за звуком. Чоловіки теж відчували її тіло, адже самі його ліпили і загартовували. Вони знали, де вона розкрита, і знали, де дати можливість рубати самій. Поки чоловіки приймали удар на себе, утримуючи потвор силою і сталлю, дівчина входила в розриви синім вогнем.

— Зліва! — коротко кинув Командор.

Дарована вже була там. Клинки спалахнули на сонці, і потвора звалилася, не добравшись до мечів. Крістофер зробив крок ближче, прикриваючи її плечем, і вона відчула, як його удар пройшов над її головою, вивірений до частки секунди.

Вони дихали в одному ритмі і рухалися як єдине ціле. Сила, швидкість і сталь. Коли чергова потвора прорвалася між ними, дівчина рвонула вперед, у саму гущавину.

— Ви… затрималися, — хрипить Командор.

— Агнеса… її… більше немає…

Клубок підступив до горла і дівчина дала йому свободу, розполосувавши потвору так, що та розпалася на дрібні шматки.

— Що… — тихо запитав Крістофер.

Синій вогонь вирвався і спалив чотирьох перед ними.

— Стійте!