Розділ 13 (Частина 1): Кінець шляху

Ці потвори інші.

Ця думка промайнула в голові Командора перш ніж перші Тіні ступили в сонячне світло. Тіла вдвічі більші й утричі чорніші. Ікла не просто величезні, а довші, гостріші й течуть слизом сильніше, ніж минулого разу. Командор зрозумів це тієї самої миті, коли стіна списоносців не витримала натиску. Леза зброї просто зігнулися і тріснули.

— Тримати лінію!

Його наказ зміг досягти тільки тих, хто стояв у третьому ряду. Перші два стерли з лиця землі.

Тіні пройшлися по їхніх тілах із гуркотом і вереском, вдавивши бійців у землю. Від вигляду тіл занудило. Це почуття було таким само новим. Командор бачив мертві тіла не один раз, бачив різні рани — грубі й рвані від зазубрених лез сокир, колоті й глибокі — від мечів. Відтяті голови, відрубані кінцівки… Але ці тіла були іншими. І дивитися на них було нестерпно.

— Не відступати!

Командор був не просто чудовим бійцем і талановитим Ментором. Він мав рідкісне поєднання розуму та інтуїції. Там, де інші бачили хаос, він вибудовував картину бою цілком: хто спізнюється на фланзі, де противник ось-ось припуститься помилки, який маневр за хвилину стане вирішальним. Він не просто знав тактику, а відчував поле бою, як організм, вловлюючи його ритм і напругу.

Його розум був холодним, але не сухим. Він умів мислити на кілька кроків уперед, тримати в голові десятки змінних і при цьому приймати рішення швидко, без сумнівів.

— Третій ряд — крок уперед! Списи впритул!

Він бачив усе відразу. Бачив, де списоносці зчепилися занадто щільно. Де стрій ще тримається. Де потвора вже рветься вглиб.

— Лівий фланг, зімкнутися! Щити вгору!

Потвори лізли, верещали, чіплялися за тіла і щити. Одна ділянка почала прогинатися, і Командор миттєво кинув туди резерв. Він кричав тільки те, що потрібно, і цей голос був якорем. Поки солдати чули його, бій залишався керованим.

— Не в груди! Під лапи!

Болти арбалетників врізалися рівно туди, куди він вказав. 

Його талант виявлявся і в людях. Він бачив потенціал там, де інші бачили слабкість. Знав, кому віддати складний наказ, а кого краще прикрити і не ламати.

— Не ризикуй! Крістофере! Дідько!

Король не чув. Він рвався вперед, позбавлений страху за власну долю. Його меч виблискував у повітрі, а тіла раз за разом зустрічали вістря. Він навмисно пробивався до передніх рядів. 

— Скільки?! — проревів Король, розрізаючи голову потвори навпіл.

Поле бою захлиналося не від помилок, а від маси. Потвори лізли хвилями. Вони рвали бійців на частини, дерлися по їхніх трупах, падали, вставали і знову лізли вперед. Там, де щойно стояла рівна лінія щитів, за мить уже билися по коліно в багнюці, крові та уламках зброї. Крики змішувалися: накази, біль, лють, звіриний вереск…

— Скільки, твою матір?! — заревів Король.

Боєць щойно повернувся з висоти, звідки ще можна було рахувати. Він забарився на частку секунди. Цієї паузи вистачило, щоб відповідь стала страшнішою. Розвідник ковтнув слину.

— Ваша Величносте… Ми налічили не менше шістдесяти тисяч у першій масі. І… ще йдуть. З півночі та з низин. Ми не бачимо кінця орди.

На мить навколо стало тихо. Шістдесят тисяч. І це — тільки початок. Король стиснув меч так, що побіліли пальці. Він знову подивився на поле.

— Веспертине! — крикнув він.

Командор вже не чув, адже приєднався до піхоти. Хвиля потвор обрушилася на щити, і хаос став ще густішим. Кров і слиз змішалися в одну масу і стікали по обличчю, пекли очі та губи. Він не бачив супротивника, не розрізняв цілі — він просто рубав.

Це сталося безглуздо. Майже непомітно. Командор зробив крок уперед, піднімаючи руку для нового удару, коли поруч один зі своїх, засліплений потом і кров'ю, розвернувся занадто різко. Лезо зачепило Командора по боку. 

Чоловік навіть не скрикнув, тільки коротко втягнув повітря і стиснув зуби. Він уже збирався відмахнутися, продовжити, крикнути… І цієї миті потвора відчула кров. Вона різко скинула голову, її ніздрі здригнулися, а вереск перетворився на жадібне гарчання. 

Потвора стрибнула прямо на Командора.

— Весп… — почав Король, але слово потонуло в реві.

Удар Тіні збив Командора з ніг. Світ перекинувся: небо, сніг, чужі чоботи, Тіні... Він відчув тягар на грудях, гаряче дихання і розкриту пащу. Кігті вже вдавилися в його обладунок, ковзнули і знайшли слабке місце.

Хтось увігнав лезо знизу вгору, з усіх сил, і потвора завила. Потім її відтягли. Зарубали. Проткнули знову і знову.

Командор залишився лежати, задихаючись і дивлячись у сіре небо крізь дим.

— Відпочиваєш? — Крістофер схилився над ним і подав руку. Командор прийняв допомогу і слабо підтягнувся.

— Клінте, твою ж матір! — гаркнув Командор. — Дивись куди б'єш!

— Га? — боєць навіть не розвернувся. Занадто зайнятий розчленуванням противника.

— Де вона?!

— Дідько його знає! — прокричав Король, прикриваючись щитом. — Але добре, що її тут немає.