Розділ 12 (Частина 3): Брехня во спасіння

Я стою біля вікна, дивлячись на захід сонця: небо палає криваво-помаранчевим, і весь світ ніби завмер між світлом і темрявою. Тренування закінчено. Даруанти вже перенеслися назад у печеру, і поле знову стоїть порожнім. Залишися лише невидимі сліди магії та легкий шурхіт вітру. Я стою, міцно обхопивши себе руками, і мої думки знову й знову повертаються до часу. До його цінності та обмеженості.

Як мало його в нас залишилося… Як катастрофічно мало хвилин, коли ми могли б просто бути разом. Якби не ця вічна роз'єднаність, таких тренувань було б набагато більше. Було б більше сміху, більше справжньої дружби, більше тих непомітних моментів, коли зароджується любов. Можливо, тоді й результат цієї війни міг би стати іншим. Менш нещадним до нас усіх. Але зараз цього часу в нас просто немає.

Ми не можемо його додати, не можемо купити чи повернути. У нас є тільки те, що є — ці лічені хвилини, ця мить і це останнє тренування. Я змахую планом майбутньої битви у своїй голові, немов картою над столом: перевертаю його, згинаю, приміряю до реальності, а потім знову розправляю.

Пустка. Місце, яке свідомо вибрав Крістофер. Він хоче чесного бою та прямого зіткнення, де неможливо сховатися і звідки не відступити без втрат. Моє рішення дещо інше, але воно не суперечить його задуму. Якщо Крістофер робить ставку на рельєф землі, то я думаю про Силу, яку ворог здатен відчути.

Ми перенесемося на Пустку на самому світанку. Всі сто вісімнадцять із нас.

Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Одним потужним ривком, щоб не залишити в просторі жодних слідів до настання потрібного моменту. І вже там, на голій, промерзлій землі, ми покажемо себе на повну. Ми дозволимо нашій магії розкритися: Вогонь, Вода, Повітря і Земля залишать свій густий запах, і його неможливо буде сплутати ні з чим іншим.

Це буде запах бажаної здобичі. Хазяїн обов'язково його відчує і зрозуміє, що ми вже тут.

Тим часом піхота, закута в щільні кольчуги та шоломи, з довгими мечами, списами та щитами, вже готова до фронтального зіткнення. Сотні броньованих вершників здатні в будь-яку мить прорвати лінію противника й охопити фланги. Десятки тисяч стрільців уже розподілені по стратегічних позиціях, і їхні залпи обрушаться на потвор задовго до того, як ті наблизяться на відстань удару. Облогові знаряддя, катапульти і балісти встановлені та наведені на ціль, а їхні майстри готові перетворити поле бою на кривавий лабіринт і вічну смугу перешкод.

Це все. У нас є тільки це. Лише гола Пустка, світанок, сто вісімнадцять магів і тридцять п'ять тисяч бійців, яким більше нікуди відступати.

— Ти йдеш, — тихо, але ствердно каже Крістофер, виходячи з тіні.

— Мені не можна залишатися.

Він підходить ближче і стає так, щоб бачити моє обличчя. У його погляді немає жодного докору.

— А якщо я попрошу тебе?

— Тоді я залишуся, — просто відповідаю я.

Він відводить погляд, а його пальці ледь помітно тремтять, ніби з усіх сил борються з бажанням схопити мене й утримати тут назавжди.

— Я повернуся, — лагідно всміхаюся я, намагаючись розвіяти цю темряву. — Коли все почнеться. Я маю бути там.

— Щоб що? Битися нарівні з усіма? — в його голосі раптом проривається злість. — Чи щоб героїчно померти?

— Щоб нарешті закінчити те, що почалося. Заради моєї мами. Заради Джера, заради маленької Олівії... І заради тебе.

Крістофер видихає і дбайливо обхоплює моє обличчя своїми гарячими долонями.

— Не говори так… Благаю, не обіцяй мені смерть.

— Тоді я просто пообіцяю тобі повернутися.

Я повільно підіймаю долоню, і повітря навколо нас починає іскритися, заповнюючись знайомим гулом магії.

— Час.

Крістофер відчайдушно хапає мене за зап'ястя.

— Зачекай!

Він не говорить більше жодного слова, просто різко нахиляється до мене і цілує. Повітря між нами закручується у вихор, запах вогкості наповнює кімнату, і на якусь коротку мить Крістоферу здається, що він чує мій голос. Десь у завиванні вітру, десь між світами...

— Я повернуся.

***

Секунда. Дві. Три. Чотири… Видих. Я заплющую очі й рахую кожен удар серця, дозволяючи часу розтягнутися і втратити свої межі. Печера оточує нас знайомим холодом каменю та вологою, а дзюрчання підземної води відбиває світло нашої магії.

Ми міцно беремося за руки і зводимо невидимий міст. Магія тече нашими венами вільно, і ми перестаємо бути окремими людьми. Тепер ми — одне ціле. Одне спільне дихання, одна нищівна Сила. Я точно знаю, де просторово знаходиться кожен із них. Відчуваю найменший рух, бажання і ледь помітний відгук чужої думки. Усе інше перетворюється на незначний фон.

Саме тому ця моторошна тріщина відчувається відразу.

Спочатку вона ледь помітна, як подряпина на склі, але потім ментальний зв'язок рветься. Я відчайдушно шукаю цю обірвану нитку серцем. Де ж саме вона обірвалася? Чи можна її якось відновити? Адже ми ретельно це планували, налаштовувалися одне на одного, мов струни інструменту, а я стала їхньою сполучною ланкою. Праворуч від мене стоїть Джон. Ліворуч — Ейден. Вівіан, Моргана, Рован, Джулія — ще секунду тому я відчувала кожного з них...