Розділ 12 (Частина 2): Брехня во спасіння

Я довго дивилася на стіни замку та на людей, що метушилися внизу. Кожен з яких був надто заклопотаний роботою, щоб хоч на мить підняти погляд у небо, як це робила я.

Думки про те, щоб відступити, перечекати бурю чи знайти інший, безпечніший шлях, здавалися безглуздими. Я знала напевно: коли настане вирішальний час, я не зроблю жодного кроку назад. Я стану стіною і прийму на себе удар, навіть якщо він стане для мене останнім.

Нехай усі ці люди виживуть і зустрінуть той світанок, якого я, імовірно, вже ніколи не побачу.

Відтепер я збиралася битися не заради перемоги і, вперше у своєму житті, не заради помсти. Я битимуся заради магів, які повірили в мене настільки, що дозволили моїй Силі вести їх крізь страх, Заради переляканих дітей, для яких цей дім раптово перетворився на поле битви. Заради поранених і загиблих, у яких просто не залишилося іншого вибору. Я стояла тут заради цього замку, заради примарного майбутнього і, найголовніше, заради тих, кого я по-справжньому любила.

Сніг падав з неба, ховаючи за своєю пеленою обриси Пустки. Солдати вже встановлювали катапульти та зміцнювали палісад. Відчувши течію енергії глибоко в надрах землі, я дозволила їй підхопити мене і миттєво зникла з муру.

Печера зустріла мене своїм напівмороком, гулом магії та вологістю каменю. А у серці цієї печери сотні Даруантів уже чекали на мій сигнал.

— Відчуйте це, — твердо промовила я, простягнувши обидві руки назустріч натовпу. — Нехай це стане вашим провідником.

Я обережно вивільняла власну Силу, дозволяючи їй розтікатися підземеллям, тоді як маги заплющували очі. Вони вловлювали у цьому потоці не лише мою присутність, а й дещо значно темніше. Усі вони чудово усвідомлювали, що лише моя магія має хоч якийсь шанс протистояти Господарю. Тому я давала їм можливість заздалегідь відчути його могутність, щоб у вирішальний момент битви ніхто з них не здригнувся.

— Пробуємо ще раз! — мій голос вдарився об кам'яні склепіння. 

Не втрачаючи ані секунди дорогоцінного часу, я знову розчинилася в просторі, щоб уже наступної миті опинитися на стінах замку.

Цей танець між двома кардинально різними світами виснажував моє тіло, але я просто не мала права зупинятися. Я майже розривала себе навпіл між двома ролями. Там, глибоко під землею, я була Даруантом, тоді як тут я знову надягала маску Королівської Вбивці.

Щойно мої очі звикли до білизни, я почала швидко йти вздовж зубчастих стін, вплітаючи свою магію у саму архітектуру палацу. Я заморожувала всі вразливі проходи та щілини, розсіювала над засніженою рівниною ілюзії і переміщалася з однієї сторожової вежі на іншу.

А щойно робота нагорі закінчувалася, слідував новий стрибок у темряву печери, де на мене чекала чергова перевірка концентрації магів. Я направляла на них потоки ворожої енергії, змушуючи їх розпізнавати й відбивати удар Господаря ще задовго до того, як він буде завданий фізично.

Я саме вдихнула, збираючи залишки енергії для ривка на північний фланг, коли...

— Стоп, стоп, стоп, пригальмуй! — Командор роздратовано вчепився пальцями в мій лікоть саме тієї миті, коли я вже майже зробила крок у порожнечу.

— Відпусти, мені ніколи! — різко відрізала я, намагаючись вирвати руку. — Клінте, твою ж матір, та що з тобою не так?!

Очільник замкової варти розташувався на самісінькому краю стіни, утримуючи в руках щит. Це був гігантський шмат сталі, який ковалі, вочевидь, викували з думкою: «А раптом колись його захоче потримати хтось особливо самовпевнений?». І ось тепер розчервонілий Клінт з останніх сил тримав цю махину виключно тому, що півгодини тому при свідках бовкнув мені: «Та що ти напружуєшся, малявко, я сам його донесу!».

Тепер же бідолаха впер нижній край щита в парапет, притиснув його до грудей і стояв, намагаючись зробити вигляд, що йому цілком комфортно.

— Усе під контролем, Алекс! — видавив із себе він.

— Ти б уже поставив його від гріха подалі! — крикнула я, спостерігаючи за його муками.

— У жодному разі! Я сказав, що тримаю, значить — тримаю!

Клінт навіть спробував паралельно командувати своїми підлеглими:

— Арбалетники... швидше на лівий фланг! Грх... дідько... Щити тримати вище! Ох і важкий же, зараза...

— Не відволікайся на ідіотів, Алекс! — Командор силоміць смикнув мене за руку, повертаючи мою увагу. — Тобі треба перепочити! Я серйозно!

— Яка чудова ідея! — саркастично всміхнулася я. — Може, ми тоді ще всім гарнізоном листа напишемо? Щось на кшталт: «Шановний Господарю, як ви дивитеся на те, щоб перенести ваш напад на нас, скажімо... ближче до четверга?». Або ще краще: «Любий тату...».

— Зав'язуй зі своїми жартами! — різко обірвав він. — Ти ж ледве на ногах стоїш! Пішли, тобі треба хоча б поїсти.

Я розвернулася до нього всім корпусом, схрестивши руки на грудях. А щоб мій погляд не здався йому недостатньо переконливим, я дозволила магії зробити малесенький натяк. Повітря між нами вмить розпеклося, шар снігу під моїми черевиками випарувався, а по кінчиках моїх пальців затанцювали іскри синього полум'я.

— Гаразд, чорт із тобою... — здався Командор. — Тоді давай хоча б на пару хвилин заскочимо в лазарет.