Розділ 12 (Частина 1): Брехня во спасіння

Я штовхаю двері, і в груди одразу ж б'є застояне повітря, просякнуте димом свічок і запахом старого чорнила. Усюди — розкриті книги, обвуглені сторінки, зібгані сувої та порвані карти. А в центрі — він. Згорблений, втомлений, зі згаслими очима. Його пальці тремтять, коли він перегортає черговий том, сподіваючись знайти в ньому відповідь, якої не існує.

Я не знала, навіщо прийшла. І тим більше, що сказати і чи варто говорити взагалі. Але все, що сталося на балу між мною і Крістофером, і те інше, що відбулося задовго до цього, заважало мені дихати. А коли Командор перервав танець і залишив Марі стояти одну, я зрозуміла: більше чекати не можна. Нам треба поговорити.

Ця думка не відпускала. Багато чого накопичилося між рядками, багато чого було сказано натяками і поглядами, і занадто багато чого не було сказано зовсім.

Коли маги вже збиралися по домівках, а бал було завершено, я вирішила залишитися. Знала: Крістофер зрозуміє. Місяць нарешті виглянув з-за темної завіси, і в небі з'явився перший промінь. Він міг би з легкістю видати все, що відбулося в стінах замку, але Даруантів уже й слід прохолов. Вони перенеслися колективно, розкланявшись і попрощавшись із гостями, яким зовсім не хотілося, щоб цей вечір закінчувався. Гості проводжали їх натовпом до самих воріт. Сміялися, співали, а коли повітря закрутилося вихором і маги розтанули в ньому, дружно зааплодували.

А в замку… Гобелени знову перетворилися на бойові знамена. Варта рухалася тихіше, коридори наповнилися шепотом наказів. Це місце знову стало фортецею, що готується до війни. Я зникла так, як уміла завжди, без свідків. Крістофер зрозуміє… Він має мене зрозуміти.

— Єне… — мій голос звучить тихо, майже ніжно. — Що ти робиш?

Він не обертається. Тільки стискає аркуш, і той тріщить під його пальцями.

— Ти не повинна була заходити.

— Ти спалюєш книги?

— Ні, — хрипко сміється він. — Я просто зрозумів, що все це — сміття. Усі ці брехливі обіцянки про спасіння.

Я роблю крок уперед, ступаючи по клаптиках пергаменту.

— Спасіння?

Він повертається. Його обличчя змарніло, а очі почервоніли від безсонних ночей.

— Я думав, що зможу допомогти тобі. Знайти спосіб… витягнути з тебе це, — хрипить він, стискаючи кулаки. — Щоб ти могла жити нормально.

Я проходжу повз нього, зупиняюся біля письмового столу і беру в руки один із вцілілих аркушів.

— Нормально?

— Я просто хотів, щоб тобі було легше. Щоб ти не жила в страху.

Він мовчить і дивиться вбік. Свічка на столі догоряє, стікаючи воском на креслення, де він, мабуть, намагався розрахувати формулу, метод, що завгодно.

Я зминаю аркуш у руках. Його почерк… «Очистити. Вигнати. Відокремити сутність від носія». У грудях коле так, що хочеться вити. А коли я помічаю малюнок на полях, з мене виривається перший схлип.

— Ти… — видавлюю я, — давно це планував?

Він різко встає, але я піднімаю руку і затуляюся від нього полум'яною стіною.

— Ні! Не підходь!

Вогонь тріщить і поколює кінчики пальців. Він теж відчуває моє горе.

— Я тобі ще й спасибі сказала! — мій голос зривається. — Але ти ж шукав не це!

Бібліотекар мав звичку ставити свій фірмовий знак на книгах. Старий, звихнутий параноїк. Усе думав, що за ним стежать конкуренти, і його нещасні книги хочуть вкрасти. На аркуші, який я тримаю в руках — той самий знак. Маленький, майже непомітний, виведений у самому кутку. Але я впізнаю його одразу.

Ця сторінка не може бути нізвідки більше. Вона з тієї самої книги. З тієї, яку Командор шукав у Понтирі кілька місяців тому. Тоді я думала, що знаю навіщо. Думала, йдеться про маршрути та стародавні згадки, які мали привести нас до Джерела. Командор тоді поспішав: ще секунда, і міська варта увірвалася б до бібліотеки. Він виривав аркуші, не вчитуючись. Так мені здавалося. Адже в нас завжди була одна мета.

Але цей аркуш говорить про інше. Не про печеру. Не про Джерело. У ньому чиїсь роздуми. Чи можливо позбавити людину магії, не вбивши? Не зламавши тіло, а виправивши саму суть? Залишити оболонку і випалити те, що робить її інакшою?

Я перечитую рядки знову і знову. Командор так і не зміг мене прийняти… Він переконував себе, закривав очі, говорив потрібні слова... Але от прийняти — не зміг. Він більше не бачив у мені ворога, але бачив проблему. І, замість того щоб сказати, він приховав це від мене. 

— Увесь цей час… — шепочу я. — Ти брехав мені…

— Алекс!

Командор наважується підійти ближче, але стіна відповідає за мене, виблискуючи вогняними іскрами.

— Хотів мене вилікувати?! Але я не хвора, Єне!

— Я знаю…

Він знову хоче наблизитися, але я не дозволяю. Знаю: варто побачити його ближче, і я не наважуся. А зважитися необхідно.

— Мені зараз має бути прикро, — усміхаюся я крізь сльози. — Гірко. Може, я навіть повинна злитися.

— Ну так злися! — зривається він. — Роби що повинна, Алекс, тільки не дивися на мене як…