Розділ 11 (Частина 2): Без маски

— Он той, — Командор ледь помітно кивнув у бік танцюючих, — у масці журавля. Герцог Рівен. Після штурму надіслав листа зі співчуттями.

Біла маска з витягнутим дзьобом ковзала над морем шовку й оксамиту. Рівен рухався настільки легко й весело, ніби підлога цієї бальної зали не була вимита кров'ю лише місяць тому.

— Зате зараз витанцьовує так, наче нічого й не сталося, — гмикнула я.

Ми стояли біля високого вікна, звідки приміщення проглядалося цілком, нагадуючи шахову дошку. Командор спирався плечем об колону, ховаючи під мундиром напругу, тоді як Король стояв між нами розслаблений і майже домашній — із розстебнутим коміром, келихом у руці та спокійним обличчям. Я ж трималася трохи попереду, притулившись до кам'яного підвіконня.

— Він не єдиний, — зауважив Крістофер, роблячи ковток вина. — Страх — річ передбачувана. Піддані не поспішають допомагати замку, якщо не впевнені, що він вистоїть.

— Але ж він вистояв, — заперечила я, не відриваючи очей від гостей.

— Саме так, — Король м'яко всміхнувся, обводячи присутніх таким поглядом, яким зазвичай оцінюють розстановку фігур перед ходом. — Тому їхня поведінка цілком очікувана. Маски дають їм сміливість і дозволяють розчинитися в натовпі, поки ніхто не почав шукати винних. Подумай сама… Борги, змови, жага титулів чи земель... Багато хто відкрито сподівався на перемогу нападників. А допомога обложеним перекреслила б їхні найвигідніші угоди.

Я з силою стиснула краї підвіконня.

— От так невдача, — виплюнула я. — Господар не укладає угод.

— Вони діють так, як звикли, — рівним тоном відповів Крістофер. — Або, точніше, бездіють. Батько добре навчив усіх, що ініціатива набагато небезпечніша за втечу.

— Значить, ти збираєшся їм це пробачити? — спохмурніла я. — Дозволиш і далі прикидатися?

— Ні. Повір, Алекс, я й сам від цього не в захваті, проте їм поки що не можна знати правду.

— Усі й так про все здогадуються, — втрутився Командор. — Люди мають погану звичку плескати язиками, друже.

Крістофер лише відмахнувся.

— Це просто плітки, не більше. Нехай усе так і залишається: ніхто не захоче ставати між нами і стародавнім злом, а тим паче... Виявитися тим, кого воно запам'ятає на ім'я.

Я різко повернулася до нього, відчуваючи, як усередині закипає злість.

— Як ти взагалі можеш готувати війну, не заручившись підтримкою?

— А це, по-твоєму, що? — він вказав на Даруантів, які губилися в натовпі, рухаючись не в такт музиці.

— Цього мало, — я похитала головою.

— Це все, що ми маємо. Знать не допомагатиме нам за жодного розкладу, адже Корона тримає їх не гірше за ланцюги: податки, клятви, давні зобов'язання… Але все це залишиться в минулому. Мертві, як відомо, боргів не пам'ятають.

Він зробив коротку паузу, перш ніж додати:

— Тож нехай сьогодні ще трохи поносять свої маски. Поки їх не знято, нікого не можна офіційно звинуватити. Але ми їх зірвемо. З усіх.

— І з Даруантів також, — погодився Командор. — Час показати всім, хто тепер стоїть за Короною.

Крістофер злегка підняв келих:

— Ми допомагаємо їм, а вони допоможуть нам. Їхня міць стане очевидною для кожного. Без жодних двозначностей.

Він не підвищував голосу і не робив театральних пауз, але в його тоні було достатньо впевненості, щоб уся знать, навіть не чуючи цих слів, інтуїтивно відчула зміну розстановки сил. Ми знову замовкли, спостерігаючи за гостями.

І раптом Командор напружився. Я помітила це лише тому, що він різко випростався і занадто швидко відвів очі від натовпу.

— Щось побачив? — поцікавилася я.

— Я… — він зам'явся, що траплялося з ним рідше, ніж лунне затемнення. — Мені треба терміново відійти.

Ми з Крістофером здивовано перезирнулися.

— О, це вже щось новеньке, — зауважив Король.

Я провела Командора поглядом, поки він зникав серед шовкових суконь, і раптом помітила рух біля головного входу. Двері прочинилися, впускаючи холодне повітря й нову гостю, яка увійшла впевнено, але без зайвого пафосу. Сукня глибокого жовтого кольору ідеально підкреслювала її поставу, а тканина лягала без жодної складки.

Я мимоволі всміхнулася, спіймавши її уважний погляд.

— Термінова справа, кажеш… — протягнула я, змусивши Крістофера тихо розсміятися.

***

Цей вечір, здавалося, вирішив ніколи не закінчуватися. Місяць намагався пробитися крізь хмари, які вперто ховали його від людських очей. Мене ж нестерпно хилило на сон — настільки сильно, що я починала підозрювати наявність у повітрі якогось заклинання. Очі злипалися, яскраве світло люстр різало зіниці, а зала гула, немов розтривожений вулик. Шум не лише не вщухав, а й невпинно розростався: судячи з гучності та кількості фальшивого реготу, винні льохи сьогодні спорожніли дощенту.

Десь ліворуч хтось уже затягнув пісню, а праворуч захмелілий гість сперечався з колоною, яка, судячи з усього, перемагала в дискусії.