Розділ 11 (Частина 1): Без маски

Колись цей зал тонув у світлі сотень свічок. Вітражні вікна ловили місячний блиск і дробили його на тисячі іскор, а мармурова підлога відповідала їм дзеркальним відображенням. Музика текла безперервно: скрипки, лютні, флейти, тонкий дзвін келихів...

Тепер лише тиша.

— Чому тільки десять?

Я стою біля вікна, не обертаючись. На мені вечірня сукня кольору темного вина, із золотою вишивкою на корсажі та довгим шлейфом. Я відчуваю його присутність за спиною навіть раніше, ніж чую кроки.

— Крістофере... — відповідаю я неголосно. — Це занадто небезпечно.

Він підходить майже впритул, лягаючи поверх мене своєю тінню.

— Подивися у вікно, — шепоче він, нахиляючись до мого вуха. — Ніхто не помітить їхнього прибуття.

Я піднімаю очі до вітража. Між рам пролягає тонка смужка місячного світла. Усе інше приховано важкими віконницями, укріпленими на випадок обстрілу.

— Я боюся не цього. Якщо привести сюди всіх... це викличе напругу.

Мій голос відбивається від порожніх склепінь і гулко розлітається залом. Свічок лише кілька десятків. Музики немає. Столи прибрані. Шовкові драпірування зняті, а мармур покреслений слідами чобіт і подряпинами від ящиків зі зброєю.

Крістофер торкається моєї руки. Не щоб втішити, а щоб направити. Наш сон рветься, як тонка тканина, і картина перед очима розпадається. В уривках проступає небо і місячний диск, що налився червоним. Вартові багаття блякнуть, тіні від веж витягуються, і сам час ніби ламається: година здається хвилиною, і кожна хвилина — вічністю.

Цієї ночі будь-який подорожній у плащі стає частиною темряви. Будь-який візок лише ще однією тінню на дорозі. Звуки тонуть у ночі, і навіть десятки магів можуть прибути в замок непомітно.

Хтось піде пішки старими стежками через ліс. Хтось з'явиться з далеких заїжджих дворів під виглядом купців та лікарів. Хтось під'їде в закритих екіпажах без гербів. І всі увійдуть через західний прохід туди, де зазвичай впускають гінців, і розчиняться в натовпі гостей.

Їх буде достатньо. Крістофер викликав усіх.

Запрошення доставили ще минулого тижня. Ніхто не відмовився. Старі роди та молоді спадкоємці, радники, воєначальники, найбагатші купці і навіть ті, хто давно не з'являвся при дворі. Крістофер розумів: одна помилка чи різке слово, і страх поглине усе. Але ця ніч зробить усіх рівними. Люди звикнуть до їхньої присутності. 

— Тільки десять, Крістофере... — я нарешті повертаюся до нього. — Не проси мене про більше.

Він дивиться прямо в очі.

— Не буду.

Сон смикається і повертає нас у центр залу. Тепер він знову живий. Склепіння сяють відбитим світлом сотень свічок, мармур відполірований до дзеркального блиску, а повітря густе від ароматів парфумів, квітів, воску та дорогих вин.

Шовк шарудить. Коштовності мерехтять. А обличчя всіх танцюючих приховані масками.

Кожна — справжній витвір мистецтва: порцеляна, чорний лак, срібло, пір'я, найтонше мереживо, сапфіри, гранат, перли... Дами рухаються залом так повільно, ніби пливуть, а їхні сукні переливаються хвилями. Чоловіки в оксамиті та мундирних каптанах, у масках із золота, шкіри й темного скла, схиляються перед ними і подають руки.

Музика ллється легко й безтурботно, немов війни не існує. Лорди усміхаються. Дами сміються. Але час від часу їхні погляди ковзають до високих вітражів, за якими, прихований віконницями, висить кривавий місяць.

Це свято не розкішне. Воно відчайдушне. Ніби всі тут намагаються довести світу, що страх не має над ними влади. Що золото, музика і маски можуть заглушити звук кроків бійні.

— Нам час, — тихо каже Крістофер у мене за плечем.

— Ще хвилина.

Він нахиляється ближче, і цого голос майже не чутний крізь музику.

— Алекс... Просто дивися на мене. Добре? Тільки на мене.

Сон рветься раптово і мене викидає в реальність.

Від дверей віє теплом свічок і шумом свята. Я опускаю голову, на мить затримую дихання і підношу до обличчя маску. Вона повторює мої риси з точністю: високі вилиці, лінію губ, вигин брів... По краях тягнеться філігрань листя. У глибину золота вплавлені іскри алмазного пилу, від скронь розходяться два витягнуті промені, як крила, прикрашені рубінами. Між бровами мерехтить крапля сапфіра, а по нижньому краю сяють перлини.

Я зволікаю. Секунду. Другу. Третю. По той бік дверей чується гул голосів, дзвін келихів і музика, що обіцяє безтурботність. А за моєю спиною...

Даруанти не кажуть ні слова. Вони лише ніяково поправляють одяг, переминаються у незручному взутті й смикають за ремінці масок. На них немає нічого для краси. Усе створено для приховання.

Чорне скло. Біла порцеляна без виразу. Темне срібло з гравіюванням незнайомих знаків. І одяг глибоких кольорів: попелястий, синій, багряний, як засохла кров, і зелений.

Музика за дверима не замовкає, повітря навколо густішає, а страх вперто повзе по хребту.

Я видихаю, притискаю долоню до холодного золота і штовхаю двері. У легені одразу ж вдаряє різкий запах воску. Я завмираю, збираю дихання і роблю ще крок.