Розділ 10 (Частина 3): Розплата

Ми спускалися повільно. Вогкий камінь тиснув з усіх боків, а запах гниття бив у ніс. Я допомагала Джону, а Командор стояв поруч, вкотре перевіряючи, чи взяла я зброю. Тримав мене за руку, підказував, де краще поставити ноги...

— Не ризикуй, — пошепки сказав він.

— Я впораюся, — відповіла я, хоча серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.

Перш ніж піти за магом, я обернулася. Короля не було. Він не стояв поруч зі мною біля краю провалля, а залишився в Круглій Залі, підписувати накази про мобілізацію гарнізонів.

У той час, коли я готувалася до вилазки, було скликано раду. Екстрену і закриту, з усіх, хто ще тримав кордони Королівства. Адже зовні, за мурами столиці, помітили рух.

Коли ми прощалися, Крістофер не сказав жодного слова про те, що хоче йти зі мною в темряву. Натомість він сам вибрав мені короткий клинок, із чорного срібла, та з гравіюванням старих рун на гарді. Його рука затрималася на руків'ї, перш ніж він вклав його мені в долоню.

— Він не підведе, — тихо сказав він.

Наказав одягнути на мене легкі обладунки із сегментованої сталі, викувані спеціально для тісних просторів: нагрудник, що не сковує дихання, наплічники, які не чіпляються за камінь, і тонку кольчугу під плащем — від кігтів. І ще... Він поставив біля діри загін особистої варти. Найкращих. З мотузками, гаками, вогняними бомбами, гаковими арбалетами та наказом:

— Якщо вона не повернеться за годину — ви йдете за нею.

Він не спускався зі мною, але кожен мій крок униз був і його кроком також.

Коли ми нарешті спустилися на тверду землю печери, Джон запалив Вогонь у долонях. Тьмяне, але живе світло розлилося кам'яними стінами, відкидаючи довгі тіні. Я повторила за ним, і наша магія пробила темряву, висвітлюючи лише те, що ми хотіли бачити.

Підземелля дійсно виявилися лабіринтом, усіяним норами, звідки іноді долинав скрегіт і шарудіння. Кам'яні склепіння звисали низько, місцями обвалюючись майже до рівня голови, а в повітрі висіла волога, змішана із запахом гнилі та сирої цвілі. Ми йшли обережно, зупиняючись на кожному повороті і прислухаючись до шерехів. Іноді наші вогні висвітлювали маленькі гнізда з кісток і решток, і вихоплювали з темряви мерехтливий слиз.

Джон ішов попереду. Вогонь у його долонях освітлював лише короткі ділянки тунелів, залишаючи решту в непроглядній темряві. У деяких місцях коридори розширювалися в зали, де чудовиська влаштовували свої поселення.

— Дивись, — пошепки мовив маг, показуючи на темні отвори біля стін. — Схоже, сплять.

— Або ховаються.

І справді: коли світло торкалося нір, маленькі очі миттєво зникали, і ми продовжували шлях, чуючи лише далекий, ледь вловимий скрегіт. Ми йшли довго. Кожен крок давався важко, але ми освітлювали шлях, поступово просуваючись у глибину підземного лабіринту, туди, де ніщо людське ще не ступало.

— Скажеш, коли будеш готова.

— Добре. Але я хочу спершу роздивитися.

Перш ніж підпалити нори, я зупинялася біля кожної. Я помітила, що кожен отвір був унікальним: одні здавалися майже природними тріщинами в скелі, ледь помітними в напівтемряві, інші були ретельно вистеленими шарами бруду та слизу.

— Бачив у Залі креслення, — раптом заговорив Джон. — Вибач, не звик до тиші.

Я обернулася і розуміюче кивнула.

— Я теж бачила. Тільки розглядати не хотілося. Вагу тих обладунків пам'ятаю досі.

Картинки минулого спалахнули в голові занадто яскраво. Але їх я відкинула і продовжила шлях. Мені було важливо зрозуміти, де мешкають ці потвори і як влаштована їхня мережа, перш ніж я дам вогню волю. Я хотіла знати, що знищую, щоб діяти без помилок і сліпої люті.

— Чорні Лати… — знову заговорив Джон. — Паршива смерть.

— Смерть?

— Єдиний спосіб нас убити. Розчленування не береться до уваги.

Я завмерла і прислухалася до мага.

— Але як підійти ближче? — продовжив він. — Нас не застанеш зненацька. А застанеш — відповімо. І нікому не врятуватися від такої відповіді.

Я не вловлювала сенсу його слів, але не перебивала, ніби варто було мені заговорити, і правда вислизне з його губ.

— Ми звали його Чорною Смертю. Коваля, що створив Лати. Люди, звісно, нарекли його іншим ім'ям. Дали титул. Майстерний коваль… Викував обладунок, що позбавляє нас Сили. Прорахував усе, зрозуміло. Цілісний обладунок потайки не одягнеш. А от наручі — запросто. Інші частини можна додати пізніше. А як збереш, роби, що заманеться. Хочеш — пали, хочеш — рубай. Відповіді не буде.

Я провела поглядом маленькі оченята, що мерехтіли в темряві нори.

— Казали, він був Даруантом.

— Не може бути, — видихнула я. — Вбивати своїх? Як?

— А як це робить Господар? Бачиш… — він похитав головою. — Усе можна стерпіти. Але голод… Голод наші предки стерпіти не могли. Їм довелося виживати серед чужих. Працювати, як усі, жити — як усі. Продаватися… Як усі.

— Продаватися?

— Ті, хто володів Повітрям, надували вітрила торговим суднам або крутили млини за шматок хліба, — гірко всміхнувся Джон, вдивляючись у темряву печери. — Маги Води шукали для них джерела в посуху, очищали отруєні колодязі та морозили лід для вина у літню спеку. А ті, кому підкорялася Земля, зводили палаци. В які їм самим заборонялося заходити.