Розділ 10 (Частина 2): Розплата

Там, де раніше вився багряний плющ, укритий кіркою інею, тепер стирчать лише мертві пагони. Білосніжні стіни під ним, колись розписані золотом, тепер залиті новим шаром. Його не змили руки людей, не змили дощі, і не зітре навіть час. Чорна кіптява в'їлася в кожну щілину, як хвороба в тіло. Особливо міцно вона вчепилася в плити біля головного входу.

Колись дорога до замку вилася серед квітучих кущів. Тоді замок здавався безтурботним. Його вежі сміялися на сонці, а прапори тріпотіли на вітрі.

Тепер же шлях знівечений рядами возів. Уздовж них тягнуться свіжі рови, вбиті в землю кілки, купи каменю і сирих колод. На схилах виросли нові стіни й сторожові вежі, а замість запаху квітів навколо стоїть задушливий дух диму і золи. Я зупиняюся біля входу і довго дивлюся. Груди стискає так, ніби повітря стало густим. Це місце перестало бути домом. Воно стало щитом.

Колись звідси доносилися сміх і музика, а тепер лише скрип воріт, дзвін металу і команди. По стінах рухаються дозорні, але крім них немає нікого.

Я вдивляюся в двір, у прорізи веж і в арки, очікуючи вловити будь-яку ознаку життя. Але замок мовчить. Я роблю ще крок.

— Стій!

Я піднімаю руки, показуючи, що без зброї. Крістофер підходить до мене зі спини, м'яко опускає мою долоню і переводить погляд на дозорних. З-за частоколу показуються списи, потім втомлені обличчя.

Ми продовжуємо свій шлях до входу. Крістофер тепер іде попереду, а Командор — по праву руку. Джон повільно тягнеться слідом, а я відстаю на десятки кроків, помічаючи все те, що раніше тут не існувало: катапульти, штабелі стріл, бочки з маслом і купи каміння біля стін. Я ловлю себе на думці, що шукаю поглядом старі прапори із орлами, які раніше майоріли над вежами. Їх немає. Замість них тепер чорні, без малюнка.

Я дивлюся туди, де раніше сріблилися фонтани. Тепер на їхньому місці стоять шатра, обози й коні. Ми минаємо зовнішні укріплення. Над головою тягнуться нові стіни, нашвидкуруч зведені, що ще пахнуть свіжим каменем. А балісти тепер дивляться в бік пагорбів і гір. На рубіж, за яким колись піднялася темрява.

Я вирівнюю дихання і, за старою звичкою, починаю відраховувати час. Дві хвилини.

Раніше саме стільки йшло на допит біля зовнішніх воріт. Дві короткі, ритуальні хвилини — пара запитань, усмішка, впізнавання обличчя і кивок. Іноді ми з вартовими встигали обмінятися жартом. Іноді, ми просто перезиралися, і мене пропускали без слів.

Тепер на це пішло майже десять. Спочатку нас зупинили біля першої решітки. Потім — біля другої. Потім — на внутрішньому рубежі. І щоразу були нові обличчя, нові голоси та нові накази. Доповіді передавалися по ланцюжку, вміст кишень перевірявся довше, ніж коли-небудь, а погляди варти були важкими і недовірливими. І якби я йшла сюди не в супроводі Короля, усе це виглядало б інакше. Не десять хвилин. І не три рубежі.

Допит розтягнувся б на годину. З доповідями, перевірками, печатками, викликом старших офіцерів, звірянням знаків, розпитуваннями про кожен крок і кожне слово. А враховуючи, хто я… І хто йде поруч зі мною…

Командор ніби читає мої думки.

— Якби ви з'явилися біля воріт без Його Величності, — спокійно говорить він, — вас би не пропустили.

Я повертаюся до нього.

— Навіть мене?

— Особливо тебе, — його голос не тремтить. — Даруант без супроводу в нинішніх умовах — це або загроза, або диверсія. А два Даруанти — це вже привід піднімати тривогу.

Він мовчить мить, потім додає:

— Вас би відвели у каземати. До з'ясування. І з'ясування це було б… довгим.

Я уявляю холодні коридори під замком, камери, холод і тишу, в якій можна почути тільки власне дихання. Командор не перебільшує ні словом. Я дивлюся вперед, туди, де Крістофер іде першим. Цей спорожнілий замок, як і раніше — його дім. Для мене ж, межа між гостею і бранцем, стала надто тонкою.

Чотири хвилини. Стільки раніше займав шлях через Головний Зал. Чотири хвилини, тому що неможливо було пройти швидше. Тому що Зал жив. Там завжди юрмилися люди: вельможі, посли, слуги, радники, офіцери, глашатаї, музиканти та писарі. Шаруділи тканини, дзвеніли пряжки, ковзали підбори, перегукувалися голоси, сперечалися, сміялися, шепотілися, лаялися.... Я продиралася крізь це живе море запахів і звуків, іноді зупиняючись, щоб вислухати привітання, обмінятися фразою, прийняти листа чи відмахнутися від чергового прохання. Тепер же…

Тепер я пройшла Головний Зал менш ніж за хвилину. Простір, який раніше пручався кожному моєму кроку, разом розступився.

Гостей більше немає. Зате варти — в десятки разів більше. Вони стоять уздовж стін, біля колон, на балконах та біля кожних дверей. 

Я зупиняюся посеред Залу, а Командор уже чекає. Його голос звучить негучно.

— Помітила, — говорить він, не ставлячи запитання.

— Де всі?

Він підходить ближче, стаючи поруч зі мною і дивлячись туди ж, куди дивлюся я, в порожній простір Залу.

— Місто очистили від знаті в першу ж ніч. Вельмож відправили в родові володіння. Тих, у кого не було власних маєтків — під охорону до південних лордів. Радники розподілені по військових штабах. Двір… Двір розпущений.