Розділ 10 (Частина 1): Розплата

— Є що-небудь?

— Ховається, падло, — Ейден сплюнув і зійшов з помосту. — А у вас?

— Порожньо.

Площею прокотився скорботний видих. Безсилля більше не тиснуло. Воно оберталося на лють.

Я зробила крок уперед і зазирнула в безодню. Вона нагадувала прозоре вікно, але за склом не було нічого. Ні доріг, ні лісів, ні тіней... Лише темне, крижане ніщо.

— Джоне, ми знайдемо його, — шепоче Агнеса, обіймаючи чоловіка за плечі. — Завжди ж знаходили.

— А як ви це робите?

Мій голос знову пролунав надто гучно. Певно, виною була тиша, що оселилася в печері після мого повернення. Даруанти перезирнулися, не наважуючись відповісти. Недовірі тут не було місця, адже я заслужила їхню відданість тиждень тому, коли явила останній спогад.

Жар. Випалена земля. І останній видих, що зірвався з губ Олі.

— Як скло… — я кивнула в бік діри. — Так ви знаходили інших Даруантів?

— Безодня існувала тут задовго до нашої появи, — подала голос Вівіан. — Спочатку, ми шукали тільки Господаря, але… він блокує пошук.

— Яким чином?

Маги знову промовчали. Я закотила очі, не приховуючи роздратування, і підняла погляд до стелі. Цього разу — у цьому сні — вона була небом. 

Свідомість Вівіан вражала. Точніше, її уява. Не бачачи справжнього неба, вона відтворила його майже бездоганно. Майже, тому що колір не збігався, адже такий буває на заході сонця, а за положенням сонця до нього ще далеко.

— Потім побачили інших.

Я здригнулася й обернулася. Заговорив Джон. Його погляд був спрямований кудись у далечінь.

— Але не Аарана? — уточнила я. — Він теж блокує пошук?

— Ні. Він не вміє. Не може.

Я опустила голову і потерла повіки. При всьому надлишку сну в своєму житті я так і не навчилася висипатися.

Сонце визирнуло з-за хмар, і очі защіпало ще сильніше. Я відвернулася, зосередившись на обрисах вулиці. Вівіан, як виявилося, теж віддавала перевагу міській метушні.

Будинки були іншими: чіткі лінії, гострі шпилі, приглушені кольори. Люди змінилися не менше. На думку Вівіан, цим Даруантам більше личили строгі костюми. Строкатий, химерний одяг змінився на білосніжні сорочки, довгі балахонисті спідниці та повну відсутність головних уборів. Обличчя здавалися чужими. Піта я впізнала лише за квітковим горщиком у його руках.

Мій погляд перескочив на головну дорогу, що вела до узвишшя, на якому я стояла. Путівець, витоптаний сотнями ніг, зараз він був порожнім.

Зібравшись із думками й дочекавшись, поки світ перестане пливти перед очима, я знову повернулася до безодні.

Спочатку не було нічого. Та сама непроглядна темрява та те саме відчуття чужої присутності, ніби по той бік провалля хтось дивився мені у відповідь. Але за мить сталося дещо дивне. За щільною пеленою почали проступати обриси. А коли я примружилася і вдивилася пильніше, на місці порожнечі виник простір.

Незнайомий, але смутно впізнаваний. Чи то місто, чи то село, чи то рівнина... Не розібрати.

— Це не реальний світ… — я всміхнулася, задоволена відгадкою. — Бачите?

Усе в цьому «вікні» виглядало так само неприродно й безглуздо, як у небі Вівіан. На кожен мій безмовний наказ знайти, простежити та утримати мага-втікача, зображення змінювало форму і вислизало. Ніби навмисне його ховало. Ніби в цьому вікні Аарана не існувало зовсім.

— Так ви його не знайдете, — впевнено сказала я, звертаючись до магів. — Ви шукаєте за слідом магії. Але що, якщо він нею не користується? Що, якщо залишилися лише відгомони?

— Є кращі варіанти? — спохмурнів Джон.

— Взагалі-то є, — я знову всміхнулася. — Ааран не стане снити. Він не видасть себе, бо знає, що ми його шукаємо. Він десь зовні. У реальному світі.

— Серед людей?

— Можливо.

Наступний видих натовпу був ще важчим за попередній. Ці люди, найсильніші зі свого роду, здатні підпорядковувати собі саму природу, за межами свого крихітного світу залишалися сліпими.

— Я знаю, як його знайти, — від моїх слів маги здригнулися одночасно. — Точніше, я знаю тих, хто нам допоможе. 

***

Шпилі замку я помітила задовго до того, як ми виїхали на гостинець. Саме виїхали — звичайнісіньким, людським способом, покладаючись на коней. Для мене ця подорож стала чимось більшим, ніж просто дорогою. Це було поверненням у світ, який ніхто не малював уявою, де небо було справжнім, сонце схилялося до заходу, а повітря пахло морозом і димом далеких вогнищ.

Я їхала попереду, неспішно направляючи Ебоні та озираючись лише для того, щоб переконатися, що інші все ще прямують за мною і не розгубилися дорогою.

Четверо магів роздивлялися все навколо з таким виразом, ніби опинилися всередині рідкісної книги з живими ілюстраціями. Вони не переставали зітхати. Чи то від захвату, чи то від холоду, чи то від усвідомлення, що під ними коні...