Розділ 9 (Частина 2): Поки не пізно

— Алекс… Ні, стій. Подивися на мене.

Він відсторонився знехотя, але зрозумів, що мусить. Його обличчя, шия та комір сорочки були вологими від солоних крапель. Він узяв моє обличчя в долоні й підняв, вдивляючись.

— Ти плачеш… — тихо сказав він. — Що сталося?

Сльози вирвалися знову. Їх було багато, і в кожній краплі занадто багато болю.

— Гей… — прошепотів він, притискаючи мене до себе та торкаючись верхівки голови. — Тихо. Скажи мені. Що сталося?

Слова застрягли в горлі важкою, гіркою грудкою. Але я знайшла в собі сили сказати єдине, після чого всередині стало лякаюче порожньо:

— Я не повернуся.

— Що?

— Я прийшла, щоб попрощатися.

***

Господар зробив це не відразу. Спочатку він підійшов до Джона. Усередині сфери вирував вогонь. Він спотворював силует мага і спалахував червоним від кожного відчайдушного, майже божевільного ривка.

Батько рвався до неї руками і ногами. Вогонь обпалював шкіру, але він навіть не помічав.

Джон усе зрозумів. Пізно — але зрозумів, що Господар уже вибрав. З усіх, хто стояв поруч, він знайшов ту, чия втрата залишила б у мені найглибшу порожнечу. Ту, без якої світ миттєво втратив би форму і сенс.

— Ні! Не чіпай її! — голос Джона зірвався до хрипу. У полум'ї його крик прозвучав глухо, бо стіни кокона поглинали кожне слово. Але його очі блищали від жаху. — Не смій… Не смій до неї торкатися!

Він падав на коліна та піднімався знову. Витягував руки, ніби сподівався, що дотягнеться. Його долоні залишали на коконі сліди світла. Це були відчайдушні удари магії, якою він намагався пробити свою тюремну оболонку.

— Візьми мене! Мене, чуєш?! Тільки не її!

Але вбивця вже йшов. Джон знову вдарив стіну, і знову, і знову... поки голос не зірвався остаточно.

Наступна секунда відчувалася для мене так, ніби в грудях хтось акуратно, майже дбайливо, вийняв стрижень, на якому тримався весь мій внутрішній світ.

Біль прийшов не відразу. Але щойно це сталося, Господар увібрав його з насолодою.

Джон випустив Олі зі свого розуму і звелів тікати занадто пізно. Господар уже наздогнав дівчинку. А потім приклав посох до її грудей і потягнув.

Він робив це спокійно. Так, ніби здійснював точний, заздалегідь прорахований ритуал. Олі стояла перед ним, маленька, розгублена, не розуміюча, що відбувається. А Господар дивився на неї як на ключ чи той самий важіль, який нарешті вирве з мене біль.

Я рвалася до неї. Мої легені горіли, а розум рвався на частини. Я кричала, підкидала руки, викликала чари, але все здавалося недостатнім. Кожен мій крок був на краю прірви. Я створювала бар'єр між ними двома, сипала на Господаря град вогняних стріл, лила воду, піднімала ураган...

Четверо, ув'язнені в кокони, були такі ж безпорадні. Вогняні, крижані та скляні оболонки стискалися навколо них, не дозволяючи рухатися, але кожен їхній погляд був сповнений відчайдушного прагнення допомогти дівчинці. Вони спрямовували Силу крізь стіни: проклинали, відштовхували, створювали тремтячі іскри магії, але кожна їхня спроба стикалася з жорсткою перепоною. Їхні очі металися від мене до Олі, і кожен був криком.

Разом, але роз'єднані, ми створювали хаос магії: вихори іскор, пульсуючі тіні та тріщини в повітрі. Я намагалася тримати контроль та об'єднати їхні зусилля, але його магія була надто великою. Вона була живим вогнем, який неможливо приборкати.

Господар знову підняв свій костур, і його магія ковзнула по повітрю, лягаючи на площу холодною тінню.

Світ не вибухнув і не застогнав. Він просто… змінився. 

Бо Олі впала на землю так, ніби заснула.

Біль у моїх грудях — той самий, якого він так хотів — нарешті спалахнув. І Господар удихнув його. Його очі здригнулися та розширилися. Він пив мій біль, заплющивши очі, та слухав, як музику, призначену тільки для нього. Його обличчя розслабилося, а потім… його не стало.

Спочатку зникли кінчики його пальців. Потім руки, плечі, груди... все повільно здуло повітрям, немов його тіло було зроблене з туману. Його обличчя розтануло, а очі розсипалися в тонкий серпанок, залишивши по собі відчуття присутності, яке неможливо забути.

***

— Я не повернуся.

Я стояла перед ним, немов тінь, зіткана із сумнівів та болю. Наш сон тремтів, і разом із ним тремтіло моє дихання. А рішення, виплекане в тиші, тепер пекло мені губи.

Крістофер кліпнув. А потім з його грудей вирвався різкий сміх.

— Та годі… — він відвів погляд. — Чудовий жарт. Правда. Майже повірив.

Я не усміхнулася.

— Я серйозно.

Його сміх обірвався, а у повітрі повисло щось важке.

— Що? — перепитав він уже іншим голосом.