Розділ 9 (Частина 1): Поки не пізно

Він підходив до кожного по черзі, ніби розглядав колекцію експонатів. Першою була Агнеса. Вона пручалася в кам'яних кайданах, підкидаючи руки. І це його відверто бавило.

Агнеса була трохи старшою за інших, і вік личив їй так само, як мохова патина личить каменям. У її темне волосся були вплетені сухі трави і корінці, які ніби жили своїм власним життям. Вона не володіла Землею. Вона була Землею. Її мантія, кольору листя, шаруділа при кожному ривку так, ніби в її складках перекочувалися зерна. На рукавах були візерунки, схожі на кільця дерев, а повітря навколо неї важчало, опускаючись ближче до ґрунту. Господар усміхнувся їй і відвернувся, як від метелика, посадженого під скло. Гарна, але набридла.

Наступним був Ейден. Він тримався з гідністю. Високий, спокійний, як гладь озера перед наближенням бурі. Його біле волосся було зібране в довгу косу, а шкіра була майже прозора, зі слабкими блакитними нитками. Він дивився на Господаря поглядом, у якому була обіцянка. Господар відповів йому тим самим і виконав обіцяне без зволікань.

Костур злетів угору, і вся вода, що раніше вилася в коконі, рвонула Ейдену в обличчя. За водною пеленою його силует став нерозрізнимим, але звуки… Неможливо було прийняти за щось інше. Спочатку був різкий вдих, який обірвався на півслові. Потім — кашляючі ривки. У них чувся плескіт, ніби вода раз у раз піднімається всередині горла і тієї ж миті падає назад. Моє власне дихання збилося. У цих звуках звучало головне: тіло бореться за повітря, якого стає дедалі менше.

Але в тієї, що стояла поруч з Ейденом, повітря було в надлишку.

Вон було зовсім молода і настільки красива, що її можна було прийняти за ілюзію. Світле волосся кружляло навколо обличчя, а сірі очі постійно змінювали відтінок, ніби в них відбивалося то ясне, то грозове небо. Її сукня була напівпрозора, кольору ранкового туману.

Ця дівчина була легшою за вітер, але зараз її рухи були сповнені люті. Її руки металися, ноги били порожнечу, а обличчя... Воно подобалося Господарю більше за всі інші. Очі були розширені і темні від жаги знищити, а губи скривлені в крику. 

Господар уже зупинився навпроти Джона, і його знову пробрав сміх. Цей звук, здавалося, увійшов прямо в моє тіло. Шкіра вкрилася сиротами, що тягнулися від хребта вгору, живіт стиснувся, ноги підкосилися, а в серці… Там, де зазвичай жило тепло, розкинувся мертвотний холод.

Джона трясло. Його бурштинові очі дивилися на Господаря без люті. У них читалося тільки благання. Я спробувала повохнути пальцем, тільки пальцем, але навіть це виявилося неможливим. Господар продовжував ходити між магами і піднімати їх в повітря.

А я не могла ні відвести погляд, ні закрити очі. Страх тримав їх широко розплющеними, без права прибрати цей кошмар з поля зору. І раптом… Господар зупинився, ніби щось уловив. Він стояв спиною до мене, і на секунду здалося, що він дійсно забув про моє існування. Що весь цей жах оминув мене, і я була для нього просто тінню. Але він повернув голову і вимовив:

— Гарна робота.

Його голос був тихим, але звучав так, ніби він звертався не до мене.

Повітря поруч із ним здригнулося, і з порожнечі виступив чоловік. Я дивилася, не вірячи своїм очам. Страх, що скував мене секундою раніше, виявився далеко не межею.

— Ти… — вирвалося в мене. 

Всього за два кроки від чудовиська, покірно, ніби слуга, стояв Ааран.

***

Він стояв у порожнечі. Скільки вже минуло? Тиждень? Місяць? Час уві сні не рахувався, але він встиг вивчити всі відтінки цього очікування напам'ять. І раптом, повітря здригнулося, ніби хтось удихнув його зовсім поруч.

Я стояла перед ним трохи розгублена, з прикушеною губою, як завжди, коли не знала, що сказати першою.

— Ти… — видихнув він.

Я кивнула, і цього вистачило.

***

Він стоїть поруч із ним так близько, що на мить може здатися, наче вони — єдине ціле. Ааран тримається позаду Господаря трохи боком, підлаштовуючись під його тінь, і в цій його позі немає ні сили, ні гідності. 

Зрадник… Ти був одним із нас. Але вибрав стояти поруч із ним.

Моя магія зривається раніше, ніж я встигаю подумати. Синій вогонь, мій Вогонь, мчить уперед, завиваючись спіраллю. Він прошиває повітря, як спис, цілячись прямо в того, хто стоїть біля ніг ката. Але Господар зупиняє мій потік. Він навіть не дивиться в мій бік, лише тільки трохи повертає долоню, і мій вогонь згасає.

Почуття — це енергія. Ти так казав, Ааране? Тепер я розумію. Я бачу, чую і відчуваю, як твоє тіло ніби вкрите тріщинами. Ти не хворий… Ти проклятий.

Це прокляття кипить усередині тебе, рве тебе частини і стискає серце так, що кожен вдих перетворюється на муку. Я відчуваю, як твої м'язи горять від напруги. Як у скронях стукає нескінченний біль. Як прокляття вгризлося тобі в саму душу і тягне її вниз, до чорного дна, де немає нічого, крім болю. І все це кожну секунду. Кожну.

Ти стоїш поруч із ним не віддано… Ти стоїш, інакше б помер.

Це ж справа його рук? Так. Прокляття пахне його магією. Його холодом. Його владою. І раптом, ніби хтось увімкнув світло, я бачу картинку.