Розділ 8 (Частина 2): Ігри з вогнем

— Не пробував узяти меч у праву?

Король не обернувся. Його ніби оглушило власне дихання: воно дзвеніло, заповнюючи голову так, що хоч крикни йому просто у вухо — він би не почув. Крок. Удар знизу. Поворот корпусу. Ще крок. Ще удар. Він робив це сім днів поспіль. Прокидався раніше світанку, виходив із покоїв настільки тихо, що сонна варта біля дверей не помічала його відсутності.

Бо ночі більше не лікували думки. Вигляд з вікна дратував: усе той же сніг на тренувальних полях, усе ті ж похмурі вартові, що виходили шикуватися. Ніщо не змінювалося. Ніщо не вказувало на її повернення. Ніщо.

— Це «дзеркальний хват», — видихнув він, навіть не знаючи, кому відповідає. — Не провідною рукою, щоб…

Думка обірвалася. Голос. Цей нервовий, низький, нетерплячий голос, який можна було впізнати навіть серед тисячі.

— Більше схоже на «кульгавий удар».

Король випустив меч. Лезо впало до його ніг із глухим звуком, ніби вдарило не по землі, а просто по його серцю. Він стояв нерухомо, не знаючи, що робити далі.

Друг нарешті заговорив. Сам. Після довгої порожнечі.

Він підійшов не одразу. Плечі підняті, руки смикалися так, ніби він збирався за звичкою штовхнути, образити чи підколоти. Але замість удару він різко і незграбно притягнув Командора до себе. Майже схопив, як у бійці, тільки без злості.

Обійми вийшли грубими й важкими. Командор не відсахнувся. Тільки коротко видихнув, як після довгого бігу. Вони не дивилися в очі. Один утупився кудись над плечем іншого. Другий — у землю. І ця зайва секунда, трохи довша за дружнє вітання, але коротша за справжню відвертість, була важливішою за будь-які розмови.

— Ну? Знову будеш занудою? — пробурчав Крістофер, навмисне дивлячись убік.

Друг усміхнувся. Вперше за весь цей час.

— Доведеться. Ти ж від мене не позбудешся.

Цього вистачило. Більше нічого не було потрібно.

— Ставай, — гаркнув Командор, удаючи похмурість. — Покажу, що таке справжній прийом.

Зі сміхом, трохи грубуватим і надто гучним, вони кинулися один на одного. Але вже не словами, а сталлю. Меч Крістофера цього разу був у потрібній руці. Він атакував стрімко, ніби весь час мовчання перетворився на силу удару. Командор прийняв випад майже радісно.

Це була не просто битва, а пам'ять. Їхнє дитинство: синці, ляпаси, бійки до втоми, де за болем завжди стояв сміх. Де ніхто нікого не хотів перемогти — лише перевірити, чи живий друг. Усе ще живий.

Сталь із брязкотом зійшла вбік. На поле вийшов загін палацової варти. Стрій був прямий, як лезо, але обличчя… Не солдатські. Очі згаслі, кулаки стиснуті. Ніхто не говорив. Командор опустив меч, трохи спохмурнів і видихнув. Їхньої Менторки на полі не було. Ніхто не прикривав її відсутність. Ніхто не намагався пояснити. У строю стояла тривога. Один зі стражників несподівано вийшов уперед, накульгуючи. Він повільно опустився на коліно й поклав на сніг маленький букет календули — туди, де вона зазвичай стояла, спостерігаючи за тренуваннями.

Командор завмер. Пальці стиснули руків'я меча так сильно, що кісточки побіліли. Він перевів погляд на найвищого. Ґрей не відвів очей. Його погляд був чорним. Сповненим ненависті, болю та злості на долю, на нього, на весь світ. Командор відвернувся. І тільки тоді помітив, як страждає той, хто стоїть поруч. Обличчя Крістофера було ніби випалене. Він дивився не на календулу, не на варту, а кудись далі.

Командор опустив голову і вперше за довгий час запитав:

— Де вона?

***

Місто показалося задовго до того, як ми почули гул у його стінах. Спочатку були лише обриси на горизонті: високі, світло-жовті стіни, вкриті пилом і випаленими сонцем плямами. Вежі здавалися старшими за каміння, на якому стояли: вони були надбудовані й прорізані бійницями, за якими розрізнявся рух варти. Щойно ми під'їхали ближче, місто почало нагадувати не торгову цитадель, якою я пам'ятала його, а фортецю, готову пережити штурм. Біля брами стояли списоносці, похмурі й неговіркі. Їхні щити, колись розписані яскравими символами купецьких домів, тепер були вкриті рівним шаром сірої глини. На воротах звисала тканина з гербом міста, колись рубіново-червона, тепер майже буро-коричнева від пилу та дощів.

Вартові пропустили нас після короткого огляду сідельних сумок. Ні усмішок, ні жартів, ні лінивих побажань удачі — лише кивок і скрип воріт. Усередині все відчувалося інакше. Я очікувала почути крики вуличних торговців, запах смажених спецій, суперечку купців біля крамниць, де висіли тканини кольору морської хвилі. Але вулиці були дивно порожні. Там, де зазвичай юрмилися ювеліри, зараз стояли зачинені віконниці, забиті навхрест. Там, де раніше діти бігали з дерев'яними мечами, тепер висіли оголошення: яскраві літери «набір в ополчення» і грубо намальований меч.

Ебоні пирхала, невдоволена тишею, її копита гулко стукали по бруківці. Сем ішов м'якше, неспішно, але навіть його повільний крок луною відбивався від будинків. З відчинених вікон долинали приглушені голоси, ніби люди боялися говорити надто голосно. У деяких місцях запах прянощів уже не змішувався з ароматами свіжих фруктів. Натомість відчувалися дим, зола і дешеве пиво, яким запивали страх.

Тоді місто було схоже на свято: червоні навіси над ринковими ятками майоріли, як прапори, гончарі кричали, заманюючи покупців, арфісти грали на перехрестях, змагаючись мелодіями. Тут усе дихало життям. Таким був південь. А тепер…