Розділ 8 (Частина 1): Ігри з вогнем

— Боги!

Марі притиснула долоню до грудей і мимоволі відступила.

Перед нею розкинулася неприродна стерильність. Підлоги вилизані до дзеркального блиску, простирадла натягнуті рівно, жодної складочки. Лазарет не сяяв світлом — він сяяв порожнечею. Ні запаху крові, ні важкого присмаку болю, який ще вчора в'їдався у шкіру. Столи, нещодавно просочені смертю, відмили до такої білизни, ніби їх не мили, а випалювали. Запах стояв занадто свіжий — гірке мило, хлор, ніби хтось намагався не просто прибрати смерть, а задушити її ароматом чистоти.

Ці стіни не очищали. Їх стерли. Наче хотіли забути. І що вражало найбільше — це зробили вночі. Без галасу і без свідків.

Марі завжди приходила першою. Завжди. Але сьогодні її випередили.

У цій дивній, занадто правильній тиші вона побачила його. Командор стояв біля шафи, зсунувши плечі так, немов боявся зайняти зайвий простір. Вузьке вікно за його спиною проливало на нього м'яке, майже крихке світло. Чоловік акуратно протирав скляні колби від пилу. Ніби це було боротьбою з порожнечею, болем і тим, що ще недавно приковувало його до ліжка. Обличчя втомлене, змарніле, хворобливо бліде. Але очі… У них вперше за довгий час щось світилося.

Він помітив її не відразу. У погляді майнула розгубленість, як у людини, яку застали за чимось занадто особистим. Вона спіймала себе на дивному почутті — суміш радості, шоку, недовіри і десь глибоко — полегшення. 

— Ви?

Командор повільно видихнув і обережно повернув колбу на місце.

— Якщо зупинюся — доведеться знову думати, — сказав він. Голос був низьким, але в ньому з'явилася твердість.

Марі не знала, що відповісти. Не знала, чи має право. Він опустив погляд і знову провів тканиною по склу, майже дбайливо.

— Робота допомагає, — додав він тихо. — Пережити. Не забути.

Від цих слів у лазареті ніби стало ще чистіше. Марі нарешті знайшла голос:

— Це ви зробили?

Він помітно здригнувся.

— Не міг спати, — сказав він тихо. — Занадто багато роботи залишилося за ним.

За ким — було ясно без слів.

— Він завжди лаявся, — продовжив Командор, і в голосі прослизнула тепла усмішка. — Звав мене «неуком». І жбурляв банками.

Марі усміхнулася.

— Банками, рукавичками, ножицями… один раз навіть казаноком. І лаявся.

Він не закінчив фразу. У повітрі зависло: поки був живий.

Марі дивилася на нього, і раптом ясно зрозуміла: він теж поранений. Тільки його шрам не під бинтами, а глибше, там, де кров давно висохла, але біль продовжує жити.

Він витер ще одну колбу і затримав на ній погляд.

— Ви продовжуєте за нього, — шепнула Марі.

Він похитав головою.

— Не за нього. Через нього. Він би облаяв мене, якби я кинув усе так.

Марі зробила крок ближче. Не сказала нічого — просто наблизилася, щоб стояти поруч, на відстані витягнутої руки. Командор помітив її крок, але не відступив. Тільки усміхнувся.

Вона взяла ганчірку — ту, що лежала поруч — і піднесла до колби. Її дихання було рівним, пальці обережно торкалися скла, стираючи пил, змішаний зі спогадами. Вона просто допомагала. І цього виявилося достатньо.

— От дідько, — усміхнувся Командор, піднімаючи з полиці флакон. — Майже повна.

Марі завмерла, не наважуючись запитати. Командор пояснив сам, без прохання:

— Я їхав минулого року.

— Пам'ятаю, — рівно сказала вона.

— А… — протягнув він здивовано. — Я тоді відкладав повернення як міг. В останній місяць узагалі зголосився супроводжувати сім'ю послів. Дідько, якби знав, чого мені це коштуватиме — нізащо б не погодився. Батько у них — повний кретин. А дочки… — він ледве чутно розсміявся, — впевнений, усе в них вийшло. Такому прагненню до заміжжя можна позаздрити.

Марі невдоволено цокнула, хмурячи брови так безпосередньо, що він знову здивувався.

— Чому відкладали?

— Що? — перепитав він.

— Ну, ви сказали: «відкладав повернення як міг».

— А, це… — він зам'явся, переходячи до нової колби, особливо густо вкритої пилом. — Причин було багато. Особливо… лякало повертатися сюди. Він би вбив мене і за менше, а тут… Спочатку я писав йому майже щодня. Потім… не знаю. Причин повертатися стало менше. А причин не повертатися — все більше. Ось і вирішив загладити провину подарунком. Це…

— Корінь духоплотника, — впевнено сказала Марі, розглядаючи флакон. — Рідкісна штука.

— Та вже ж, — розсміявся Командор. — Не уявляєте, скільки зусиль мені вартувало його знайти. Але ось — дивіться самі. Старий жодного разу не доторкнувся.

Він простягнув їй бульбашку.

— Ем… — Марі похитала флакон біля світла. Густа темно-зелена рідина повільно стікала по стінках липкими цівками. — Не хочу вас засмучувати, Командоре, але… ви помилилися.