Розділ 7: Безсонна ніч

Сонце пробивалося крізь гілки, граючи відблисками на картатій тканині. Ілюзія була настільки правдоподібною, що можна було забути про все. Про холод кам'яних стін, про важке повітря підземелля, про біль... Майже.

Я відклала бутерброд і витерла руки. Смаку все одно не відчуваю. Може, це й на краще: запах свіжого хліба, сиру і трав тільки посилив би голод. Справжній, той, що крутить зсередини.

Крістофер сидів навпроти, не доторкнувшись до їжі. Напевно, він теж відчував фальш: ні тепла сонця, ні вітру, ні запаху. Лише ця тиша.

— Вони настільки бояться? — нарешті запитав він.

— Господар вирізав їх натовпами. На їхньому місці я б теж сховалася.

Я говорила спокійно, але пальці мимоволі стискали край пледа.

— Маячня якась, — видихнув він. — І що вони збираються робити? Гнити в печері до кінця віку, уявляючи собі свободу?

— Нехай так, — перебила я. — Але тут він їх не знайде.

Якийсь час він мовчав і ковзав очима по деревах, уникаючи мого погляду, ніби боявся, що в ньому прочитає відповідь, якої не хотів знати.

— Тому ти не повертаєшся?

— Так, — збрехала я. — Тому.

Він трохи спохмурнів, але сперечатися не став.

— Стривай… Те дівчисько тебе знало? Бачило раніше?

— У Заліссі. На ринку. Вони вибираються назовні групами, — сказала я рівно. — Шукають інших Даруантів. Олі тоді пробралася потай від батька, часто так робить.

— Чому тоді тебе не забрали?

— Вони не примушують. Олі казала: у кожного є право вибору. Кожен вирішує — жити зовні, ризикуючи, чи приєднатися до них. Але якщо хтось опиниться в небезпеці, вони заберуть, не думаючи.

— Куди?

— Крістофере, облищ це. Навіть якби знала, не розповіла б.

Він хитнув головою, сіпаючи куточками губ. 

— Ти точно в порядку?

— У цілковитому, — відповіла я черговою брехнею, яку він точно почув.

— Не голодна?

— Ні, все добре. Як наші?

— Ще не оговталися. Але замок майже відновили. Хлопці навіть скаржаться на твою відсутність.

— Справді, чи що?

— Та всі вуха прожужжали! А знаєш, хто найбільше?

— Не може бути… — видихнула я. — Люк живий?

— Ага. Підлатали твого хлопчину, рана була неглибока. Марі всіх вразила, справляється так, що я вже подумую підвищити її до…

Він зціпив щелепу і, здається, боляче прикусив язика. Емоції не встигли вирватися назовні.

— Як… він? — прошепотіла я, відчуваючи, як в очах скупчуються сльози.

— Не знаю, — Крістофер відвів погляд.

— Що значить: не знаєш?

— Він не виходить із кімнати. Допускає тільки Марі і тільки щоб принести їжу. Хоча він майже й не їсть.

— Ти намагався…

— Так, дідько, я намагався! Щодня, Алекс. Але… думаю, йому просто потрібен час.

Я кивнула. Мовчання накрило нас, і в ньому почувся шелест трави і чиїхось крил.

— Ти знову йдеш? — спополошився він, хапаючи мене за зап'ястя.

— Скоро повернуся, — відповіла я, дивлячись кудись убік. — Можемо потім пройтися біля Моря. Або…

— Як щодо побачення?

Я не одразу зрозуміла. Слово ніби не вписалося в цей вигаданий світ, надто живе і реальне.

— Що?

— Побачення. Справжнього. Ну… наскільки це взагалі можливо.

Він усміхнувся, але від цього стало тільки страшніше. На мить усе навколо загострилося: сонце різонуло по очах, повітря вп'ялося у шкіру, і я відчула, як серце вдарилося об грудну клітку.

Його погляд був теплим, як дотик. І раптом цей сон, що здавався ілюзією, став зовсім справжнім.

— Я подумаю.

— Ха! Я чекатиму, — усміхнувся він.

Я піднялася з покривала і пішла повільно. Поспішати мені нікуди. Сон розчинявся перед очима: сонячні відблиски меркли, природа перетворювалася на мерзлий камінь, а повітря просочувалося вогкістю.

На мить, перш ніж вийти назовні, я зрозуміла, чого боюся насправді. Не пробудження, а того, що, заснувши наступного разу, приречу нас з Крістофером на щось реальніше за будь-яку ілюзію.

***

Охоронець. Кандидати. Мовчун. Майстер. Сержант. Жителі Залісся. Замок. Джеремая. Мама.

Я шепотіла їхні імена знову і знову. Нескінченну низку полеглих. Вони дзвеніли, перегукувалися, зливалися в хор, а серце все частіше збивалося з ритму.