Розділ 7: Безсонна ніч

Повітря пахло медом і пилом, а сонце пробивалося крізь гілки, граючи відблисками на картатій тканині. Ілюзія була настільки правдоподібною, що можна було забути про все — про холод кам'яних стін, про важке повітря підземелля, про біль. Майже…

Я відклала бутерброд і витерла руки — смаку все одно не відчуваю. Може, це й на краще: запах свіжого хліба, сиру і трав тільки посилив би голод. Справжній, той, що крутить зсередини.

Крістофер сидів навпроти, не доторкнувшись до їжі. Напевно, він теж відчував фальш: ні тепла сонця, ні вітру, ні запаху — лише ця удавана тиша.

— Вони настільки бояться? — нарешті запитав він.

— Господар вирізав їх натовпами. На їхньому місці я б теж сховалася.

Я говорила спокійно, але пальці мимоволі стискали край пледа.

— Маячня якась, — видихнув він. — І що вони збираються робити? Гнити в печері до кінця віку, уявляючи собі свободу?

— Нехай так, — перебила я. — Але він їх тут не знайде.

Якийсь час він мовчав і ковзав очима по деревах, уникаючи мого погляду, ніби боявся, що в ньому прочитає відповідь, якої не хотів знати.

— Тому ти не йдеш?

— Так, — збрехала я. — Тому.

Він трохи спохмурнів, але сперечатися не став.

— Стривай… Те дівчисько тебе знало? Бачило раніше?

— У Заліссі. На ринку. Вони вибираються назовні групами, — сказала я рівно. — Шукають їжу, одяг… інших Даруантів. Олі тоді пробралася потай від батька, часто так робить.

— Чому тоді тебе не забрали?

— Вони не примушують. Олі казала: у кожного є право вибору. Кожен вирішує — жити зовні, ризикуючи, чи приєднатися до них. Але якщо хтось опиниться в небезпеці — вони заберуть, не думаючи.

— Куди?

— Крістофере, облищ це. Навіть якби знала, не розповіла б.

Він хитнув головою, сіпаючи куточками губ. У його усмішці було щось небезпечне — те, що геть збило моє дихання.

— Ти точно в порядку?

— У цілковитому, — відповіла я черговою брехнею, яку він точно почув.

— Не голодна?

— Ні, все добре. Як наші?

— Ще не оговталися. Але замок майже відновили. Хлопці навіть скаржаться на твою відсутність.

— Справді, чи що?

— Та всі вуха прожужжали! А знаєш, хто найбільше?

— Не може бути… — видихнула я. — Люк живий?

— Ага. Підлатали твого хлопчину, рана була неглибока. Марі всіх вразила: справляється так, що я вже подумую підвищити її до…

Він зціпив щелепу і, здається, боляче прикусив язика. Емоції не встигли вирватися назовні.

— Як… він? — прошепотіла я, відчуваючи, як в очах скупчуються сльози.

— Не знаю, — він відвів погляд.

— Що значить: не знаєш?

— Він не виходить із кімнати. Допускає тільки Марі — і то, тільки щоб принести їжу. Хоча він майже й не їсть.

— Ти намагався…

— Так, дідько, я намагався! Щодня, Алекс. Але… думаю, йому просто потрібен час.

Я кивнула. Мовчання накрило нас, і в ньому почувся шелест трави і чиїхось крил.

— Ти знову йдеш? — спополошився він, хапаючи за зап'ястя.

— Скоро повернуся, — відповіла я, дивлячись кудись убік. — Можемо потім пройтися біля Моря. Або…

— Як щодо побачення?

Я не одразу зрозуміла. Слово ніби не вписалося в цей вигаданий світ, надто живе і реальне.

— Що?

— Побачення. Справжнього. Ну… наскільки це взагалі можливо.

Він усміхнувся, але від цього стало тільки страшніше. На мить усе навколо загострилося: сонце різонуло по очах, повітря вп'ялося у шкіру, і я відчула, як серце вдарилося об грудну клітку.

Його погляд був прямим і теплим, як дотик. І раптом цей сон, що здавався ілюзією, ніби став зовсім справжнім.

— Я подумаю.

— Ха! Я чекатиму, — усміхнувся він.

Я піднялася з покривала і пішла повільно, поспішати мені нікуди. Сон розчинявся перед очима: сонячні відблиски меркли, природа перетворювалася на холодний, мерзлий камінь, повітря просочувалося вогкістю.

На мить, перш ніж вийти назовні, я зрозуміла, чого боюся насправді. Не пробудження, а того, що, заснувши наступного разу, приречу нас з Крістофером на щось реальніше за будь-яку ілюзію.

***