Розділ 6 (Частина 2): У безодню

Він біг, спотикаючись і майже не розбираючи дороги. Вузькі вулиці села, заляпані брудом і послідом, розпливалися перед очима. Вітер гнав в обличчя мокрий попіл із багаття, де хтось палив сміття, і хлопчик задихався. Від диму, від утоми, від болю в грудях. Позаду чулися крики.

— Лови його!

— Он туди, за комору!

Він звернув у провулок, між двома похиленими стінами. Тиша. Тільки дощ почав мрячити, стукаючи по даху. Хлопчик притиснувся до стіни, намагаючись віддихатися. Серце калатало, мов ковальський молот, у скронях дзвеніло. На мить здалося — пронесло. Поки на землю перед ним не лягла тінь.

Перший удар припав у живіт. Потім — в обличчя, у плече, у бік... Він закрився руками, але їх було надто багато. Сміхотливі голоси, брудні чоботи, липка вода під ногами. Кожен удар відлунював у тілі спалахом болю. Він не кричав. Тільки згинався та намагався закритися, відчуваючи, як земля під ним стала теплою від крові.

Ще секунда — і все стихло. Вони пішли, залишивши його лежати в бруді. Дощ ставав сильнішим. Він поворухнувся, спираючись на лікоть. Світ плив. Губи розбиті, обличчя опухло. Він поповз до канави біля дороги, де струменіла каламутна вода, і, зачерпнувши долонею, почав змивати кров з обличчя. Вода одразу порожевіла, і кожен її дотик до шкіри обпікав до кісток. Він не знав, скільки так просидів. Тільки помітивши, як хтось заступив собою небо, він нарешті підняв очі.

Над ним стояла постать. Невисока, у білій мантії, змоклій по краях. Під каптуром була сива борода. Уважні очі. Чоловік нічого не казав. Просто присів поруч, зняв із пояса шкіряний мішечок і дістав бинти, пляшечку з настоянкою та маленький ніж. Хлопчик хотів щось сказати, але старий лише кивнув, ніби просив мовчати.

Його руки рухалися впевнено і м'яко. Він промивав рани, шепотів якісь слова, і біль трохи відступав, немов дощ змивав його разом з брудом. Запах трав і спирту змішався із запахом мокрої землі.

В останню мить перед тим, як провалитися в забуття, хлопчик почув, як хтось неголосно сказав — не йому, самому дощу, напевно:

— Ти чий?

А потім — тільки тиша і тепло рук, що втримували життя, поки навколо згасав вечір.

***

Головна площа була величезною, викладеною сяючими кам'яними плитами. Високо під склепіннями, де колись, можливо, було небо, мерехтіли велетенські кристали. Вони випромінювали тепле золотисте світіння, схоже на сонце, але без жару, тільки з теплом, що проникало в самісіньку душу.

Я стояла поруч з Олі, біля самого краю площі, відчуваючи, як під ногами тремтить камінь. Над головою вилися вогняні кулі, створюючи ілюзію нічного неба, посипаного зірками. А в центрі, на підвищенні з білого каменю, стояли четверо. Перший — високий чоловік у сріблястій мантії. Його очі нагадували прозорі крижинки. Володар Води. Поруч із ним — жінка в сукні, що переливалася всіма відтінками зелені. Здавалося, тканина жила: по ній пробігали візерунки листя, що сочили запахом трави, грози та життя. Хранителька Землі. Третій — маг із волоссям кольору міді та очима, як розплавлений бурштин. Від нього йшов жар, ніби під його шкірою пульсувало полум'я. Повелитель Вогню — батько Олівії. Остання — тендітна постать у плащі з тіней та світла. Коли вона говорила, її голос звучав як відлуння, що йде вглиб, ніби в серце цього міста.

Коли перший підняв руку, натовп стих. Його голос, посилений магією, прокотився площею: 

— Сьогодні ми зібралися тут, щоб нагадати: навіть у глибині, навіть у темряві — життя завжди знаходить шлях.

Він зробив паузу. Повітря навколо стало щільнішим.

— До нашого кола, — продовжив він, — приєднався ще один. Один із тих, хто вижив нагорі. Він пройшов крізь темряву — до світла.

Площа зашепотіла. Я відчула, як по спині пробігли мурашки, а слідом за ними заспокійлива долоня.

— Не хвилюйся, — тихо сказала Олі. — Всі через це проходять. Кілька хвилин ганьби — і все.

Її голос ледь пробивався крізь гул крові у вухах. Люди оберталися, шепотілися, намагалися мене розгледіти. Маги в центрі перезирнулися, і Джон ступив уперед.

— Його поява — це знак. Ми не одні. Світ дихає. І поки хоча б одне світло не згасло, наш вогонь горітиме.

Натовп завмер. Десь далеко зазвучала арфа, і її звуки ніби зловили вібрації його слів, а кристали над площею відгукнулися м'яким гулом, схожим на биття серця. Олі стиснула мою руку.

— Виходь, — шепнула вона.

— Що?!

— Йди. Не бійся. 

Натовп, шепіт, чужі погляди — все немов тримало мене на місці. Тоді Олі роздратовано видихнула, змахнула рукою, і в спину вп'ялася крихітна, але пекуча іскра. Я здригнулася і, під загальний смішок, ступила вперед.

Натовп розступався переді мною сам і змикався за спиною, як вода після сліду корабля. Кам'яні склепіння відбивали кожен мій вдих та рух, посилюючи звук. Плити під ногами були холодними, відполірованими століттями кроків, а повітря тремтіло від магії, що йшла від помосту. Четверо спостерігали за мною. Нерухомі, величні, ніби самі були частиною цих склепінь. Коли я зупинилася біля підніжжя, центральний — високий чоловік із сивими пасмами, заплетеними в косу — спустився вниз.