Розділ 6 (Частина 2): У безодню

Він біг, майже не розбираючи дороги. Вузькі вулиці села, заляпані брудом, розпливалися перед очима. Вітер гнав попіл із багаття, де хтось палив сміття, і хлопчик задихався. Від диму, від утоми, від болю в грудях... Позаду чулися крики.

— Лови його!

— Он туди, за комору!

Він звернув у провулок, між двома похиленими стінами, і притиснувся до стіни. Серце калатало, мов ковальський молот, а у скронях дзвеніло. На мить здалося, що пронесло. Поки на землю перед ним не лягла тінь.

Перший удар припав хлопцю у живіт. Потім в обличчя, у плече, у бік... Він закрився руками, але їх було надто багато. Сміхотливі голоси, брудні чоботи, вода під ногами... Кожен удар відлунював у його тілі спалахом болю.

Хлопець не кричав. Тільки згинався, відчуваючи, як земля під ним стала теплою від крові.

Ще секунда, і все стихло. Вони пішли, залишивши його лежати в бруді. А дощ ставав сильнішим.

Він поворухнувся, спираючись на лікоть. Світ плив. Губи розбиті, обличчя опухло... Він поповз до канави біля дороги, де струменіла каламутна вода, і, зачерпнувши долонею, почав змивати кров з обличчя. Вода одразу порожевіла, і кожен її дотик до шкіри обпікав до кісток. Він не знав, скільки так просидів. Тільки помітивши, як хтось заступив собою небо, він нарешті підняв очі.

Над ним стояла постать. Невисока, у білій мантії, змоклій по краях. Під каптуром була сива борода і уважні очі. Чоловік нічого не казав. Просто присів поруч, зняв із пояса шкіряний мішечок і дістав бинти, пляшечку з настоянкою та маленький ніж. Хлопчик хотів щось сказати, але старий лише кивнув, ніби просив мовчати.

Його руки рухалися впевнено. Він промивав рани, шепотів якісь слова, і біль потроху відступав, немов дощ змивав його разом з брудом. 

В останню мить перед тим, як провалитися в забуття, хлопчик почув, як хтось неголосно сказав:

— Ти чий?

А потім — тільки тиша і тепло рук, що втримували його життя, поки навколо згасав вечір.

***

Головна площа була величезною, викладеною сяючими кам'яними плитами. Високо під склепіннями, де колись, можливо, було небо, мерехтіли велетенські кристали. Вони випромінювали золотисте світіння, схоже на сонце, з теплом, що проникало в самісіньку душу.

Я стояла поруч з Олі, біля самого краю площі, відчуваючи, як під ногами тремтить камінь. Над головою вилися кулі, створюючи ілюзію нічного неба, посипаного зірками. А в центрі, на помості з білого каменю, стояли четверо.

Перший — високий чоловік у сріблястій мантії. Він стояв рівно, наче висічений із льоду, і тримав руки вільно опущеними вздовж тіла. Його очі нагадували дві прозорі крижинки, і кожен їхній рух був плавним, позбавлений будь-якої людської метушні. Коли чоловік повертав голову, тканина його мантії спадала вниз хвилями, наче справжній водоспад. Це був Володар Води.

Поруч із ним стояла жінка в сукні, що переливалася всіма можливими відтінками зелені. Вона трималася впевнено, спираючись на повну стопу, ніби вже пустила коріння прямо в кам'яну підлогу. Здавалося, що її сукня живе власним життям. На ній постіно мерехтіли візерунки листя, що сочилися запахом прілої трави, грози та квітів. Хранителька Землі.

Третій — маг із волоссям кольору міді та очима, як розплавлений бурштин. Він просто не міг стояти на одному місці. Чоловік переминався з ноги на ногу, стискаючи і розтискаючи пальці. Від нього йшов такий жар, ніби під його шкірою пульсувало живе полум'я. Варто було йому зробити один різкий крок, як повітря навколо нього починало вібрувати. Це був Повелитель Вогню. Батько Олівії.

Остання — тендітна, майже ефемерна постать, загорнута в плащ, витканий із суцільних тіней та світла. Вона взагалі погойдувалась в просторі, ледь торкаючись носками підлоги. Її обриси постійно розмивалися, ховаючи обличчя за вуаллю напівтемряви.

А коли вона почала говорити, її голос пішов глибоко вниз, ніби в самісіньке серце цього міста.

— Сьогодні ми зібралися тут, щоб нагадати. Навіть у глибині, навіть у темряві, життя завжди знаходить шлях.

Постать зробила паузу, і повітря навколо неї стало щільнішим.

— До нашого кола, — продовжив замість неї перший, у сріблястій мантії, — приєднався ще один. Один із тих, хто вижив нагорі. Він пройшов крізь темряву до світла.

Площа зашепотіла. 

— Не хвилюйся, — тихо сказала Олі. — Всі через це проходять. Кілька хвилин ганьби, і все.

Її голос ледь пробивався крізь гул крові у вухах. Люди оберталися, шепотілися, намагалися мене розгледіти... Маги в центрі перезирнулися, і Джон ступив уперед.

— Його поява — це знак. Ми не одні. Світ дихає. І поки хоча б одне світло не згасло, наш вогонь горітиме.

Натовп завмер. Десь далеко зазвучала арфа, і її звуки ніби зловили вібрації його слів, а кристали над площею відгукнулися гулом, схожим на биття серця. Олі стиснула мою руку.

— Виходь, — шепнула вона.

— Що?

— Йди. Не бійся.