Розділ 6 (Частина 1): У безодню

Вона мчала, не розбираючи дороги. Відвести — тільки б відвести! Якомога далі, оминаючи села, повз поля та річки, туди, де й слід прохолоне.

Кобила слухняно звернула праворуч і пірнула в тінь, під похмурі стовбури. Там, під шепіт мокрого листя, її загублять. Але земля дрижала. За спиною гуркотіла лавина живих тіл. Надто багато. Надто близько. Вона пригнулася, вчепившись у гриву, і кобила рвонула вниз яром. Гілки хльостали по обличчю, пасма волосся плуталися з дощовими краплями та липкою грязюкою. З кожним стрибком звірі за спиною ревли гучніше — потвор було не менше дюжини.

Біля струмка вона різко потягнула поводи, перетнула потік і, не озираючись, пустила коня по камінню вгору схилом. Вода змила частину слідів. Половина погоні звернула вниз за течією — запах збив їх, і полювання потонуло в крижаній воді. Інші не відставали.

Ліс скінчився раптово — темрява розчинилася у світлі відкритої рівнини. Перед нею розкинулася Пустка, вкрита першим снігом. Білизна відбивала місячне світло, і сховатися було ніде. Вона зістрибнула з кобили. Потвор було шестеро. Вітер носив їхнє гарчання рівниною, перемішуючи із сухим шарудінням заметілі. Вона вихопила клинки, і сталь спалахнула короткою іскрою.

Її оточили, і вона націлила клинки на першого. Той розправив щитки на спині, завив і кинувся вперед. Сила рвалася назовні, вила — визволи з клітки, дозволь врятувати нас! Але дівчина її заглушила, прив'язуючи повідець міцніше. Їй потрібно заплутати сліди.

Тінь стрибнула й розкрила пащу — з неї виліз довгий, слизький язик, схожий на зміїний. Вона розрубала його за мить і плоть ляпнулася на землю, змішуючи чорний слиз із білизною снігу. Потвора ще жила. З вузьких ніздрів виривалася пара, ніби дим із пекла, а очі блищали. Лезо клинків здригнулося у світлі місяця.

Кинувся другий — величезний, з перекошеною пащею. Вона встигла відскочити, сталь розсікла повітря й зачепила бік. Третій кинувся слідом, ніби на підмогу, і його удар збив дівчину з ніг. Сніг хруснув під спиною, дихання вирвалося зі стогоном. Вона перекотилася і вдарила наосліп — клинок устромився в плоть.

Рик, вереск, і нова тінь зверху. Пазурі смугонули її по плечу, і світ на мить забарвився червоним. Сил майже не залишилося. Вона піднялася на коліна, рука тремтіла, а клинки вислизали з пальців. Потвори все ще стискали кільце. Їхнє дихання було вже за кілька кроків. Прямо перед обличчям.

І раптом почувся тупіт копит. Потвори завмерли, бо вершник вилетів із туману, мов тінь. Блиснув вогонь, широка дуга світла розсікла ніч і засліпила потвору. Потім наступну — та завила і впала навзнак, обпалена до кісток.

Він підкоряв собі Вогонь. Так легко, ніби він був продовженням його руки.

Дівчина розрубала потвору і, не думаючи, скинула руку вгору — смикнула за повідець і відкрила шлях назовні. Вогонь вийшов з тіла так, ніби був замкнений вічність. Він закрутився у вихор, оточив її, захищаючи від удару, і з тріском обрушився на останнього монстра. Той не впав — просто розсипався і випарувався в повітрі, змішуючись із падаючим снігом.

Вершник пришпорив коня і під'їхав ближче. Її накрила паніка — темна мантія, низько насунутий каптур, вогонь у руках… Вогонь не був синім.

— Я що, така страшна? — видихнув силует. — Сама, між іншим, виглядаєш моторошнувато.

Серце пропустило удар, пальці побіліли на руків'ї клинка. З вогняної завіси вийшла дівчинка. Юна, зовсім ще підліток, із гладенькою шкірою та коротким темним волоссям. Великі очі — кольору розплавленого бурштину — дивилися прямо, навіть зухвало. На щоці був слід опіку. На плечах — короткий плащ, обгорілий по краях, а на грудях — амулет, що пульсував у такт серцю. Вона була легкою, майже крихкою, але від неї йшло дивне відчуття. Жар навколо неї м'який, рівний, не руйнівний.

— Ти хто?! — заревла дівчина, скидаючи клинки і готуючись до бою.

Вогнеока усміхнулася. 

— Олі, — коротко відповіла вона. — Скорочено від Олівії. Ненавиджу це ім'я… Батько, коли злиться, постійно бурчить: «Олівія те, Олівія се». Ха, а вчора він узагалі, ха-ха-х…

— Ти Даруант?

— Ем… Ну так. Ти, як я подивлюся, теж. Ще й Вогонь, треба ж! Тільки чого він синій?

— Довго розповідати, — відмахнулася дівчина. — Фух, я подумала ти…

— Ти що, зовсім! Але якщо не поквапимося — станемо вечерею. Поїхали!

Вогняна куля спалахнула в неї над долонею, закружляла і повільно розсипалася в повітрі іскрами.

— Не бійся, — сказала вона м'яко, помітивши напругу. — Якби я хотіла тебе спалити — вже б зробила це.

Дівчина не відповіла. Лише повільно опустила клинки. Її  плечі тремтіли: від холоду чи від полегшення, вона й сама не знала. Олі вже підійшла до коня, темного, мов ніч.

— Стривай, може перенесеш?

— Я що, по-твоєму, вмію? — пирхнула молодша. — Сама перенеси, якщо така розумна!

Полум'я остаточно згасло. Над Пусткою знову повисла тиша — така щільна, що було чути, як десь удалині осідає сніг. Олі зробила кілька кроків уперед, роздивляючись усе навколо з якоюстю дитячою цікавістю.

— Ого, яка красуня! — прошепотіла вона, підходячи ближче. Кобила пирхнула, недовірливо смикнула вухом, але не відійшла. Дівчинка усміхнулася і провела пальцями по вологій морді. — Не те що мій бідолаха…