Розділ 4 (Частина 1): Там, де вщухає біль

У лазареті, як і раніше, пахло спиртом та чистими бинтами. Під низькою стелею тремтіло світло лампи, а біля дальньої стіни тихо потріскувало вогнище. Ледь живе, як і більшість відвідувачів. Усі вони тихо стогнали, згущуючи й без того густе повітря. А поруч працювали ті, кого лікар вважав «криворукими йолопами».

Саме так він їх і називав, прямо в обличчя, додаючи при цьому трохи соковитої лайки. Не зі злості, а радше як діагноз, поставлений без тіні сумніву.

Першим у його команді був Томас, хлопець років двадцяти, який вічно забував, що в бинта є початок і кінець. Щоразу, перев'язуючи рану, він якимось чином примудрявся заплутати і бинт, і пацієнта, і самого себе.

Друга — Розалі. Дівчина з обличчям янгола та пам'яттю рибки. Вона пам'ятала всі рецепти, але постійно плутала пропорції. Якщо лікар просив «два ковтки спирту й дрібку трави», Розалі незмінно робила все навпаки. А після її лікування пацієнти зазвичай або засинали мертвим сном, або починали співати.

Третім, найбільш безтолковим і страшенно вразливим, був Фінн. Варто було бідоласі побачити хоч краплю крові, він одразу непритомнів. Лікар використовував його як індикатор: якщо Фінн не гепнувся, отже, рана не є небезпечною.

А варто було комусь із них усе ж таки зробити щось правильно — знайти потрібну мазь, подати чисту голку, вчасно підхопити чашу, — старий ніколи не хвалив. Адже дива, як він казав, іноді все-таки трапляються.

Поки Розалі помішувала щось у казані, а юнаки боролися з нападами нудоти, лікар перев'язував першого пацієнта, який дійшов до лазарету на своїх двох. Його поява тут завжди зустрічалася мовчанням. Густим, як пара над киплячим зіллям.

Лікар порався з бинтами, вдаючи, що не помічає погляду, який уп'явся в нього з-під нахмурених брів. Шум вогнища й тихий плескіт води в мідній чаші заповнювали кімнату, але не могли заглушити те, що повисло між ними.

— Тихо, — бурмотів він, вмочуючи ганчірку в настій і віджимаючи зайве. — Скажи, коли почне пекти.

Він важко опустився на одне коліно, жестом вказавши розслабити ногу. Хворий ледь помітно кивнув. Шрам на коліні зміївся по шкірі тьмяною смугою. Краї рани знову почервоніли, ніби тіло пам'ятало старий біль. Лікар обережно провів пальцями по запаленому місцю, шкіра здригнулася, а під нею хруснула суглобова кістка.

— Не загоюється, — підтвердив він, більше для себе. — Видно, кров застоялася, та й погоду відчуває.

Він притулив долоню до коліна, зігріваючи дотиком.

— Доведеться розкривати й чистити, — нарешті видихнув він. — Або терпіти, поки саме не мине.

Чоловік навпроти мовчки зціпив зуби, вперто вдивляючись у стелю. Старий дивився тільки прямо. Його пальці рухалися впевнено і звично. Так майстерно, що незграба Томас ледь не звернув собі шию.

— А от другий шов непогано затягнувся, — ледь усміхнувся лікар, зустрічаючи короткий кивок. Цього було достатньо. Не варто чекати того, що вимовити неможливо.

Хворий продовжував відраховувати секунди. Треба було залишитися в кімнаті й обробити самому. Навіщо прийшов? Переконати, що все забуто? Що час відпустити образи? Ні. Цього він зробити не міг. Але й не приходити сюди — не в силах. Лазарет був єдиним місцем, де його коліно переставало боліти, а тепло долонь хоч трохи повертало рухливість.

Мовчання розтяглося ще на кілька ударів серця.

— Це все, що я можу, — прошепотів лікар, зав'язуючи останню петлю бинта.

— Цього достатньо, — не глянувши, відповів Командор, зводячись на ноги.

Коли двері лазарету зачинилися, повітря знову стало легшим. Звук кроків, що вислизали коридором, ще якийсь час жив у грудях старого, як відгомін старого болю. Але тепер там стало порожньо. Ніби вирвали щось важливе, що не до кінця загоїлося. Із кожним вдихом підіймалося тупе, але наполегливе відчуття: він знову пішов і, цього разу, можливо, назавжди.

Про це роздумував і Командор. Він ішов швидко, не озираючись, вдихаючи морозне ранкове повітря. Але груди стискало так, що дихати доводилося неглибоко. Усередині все дзвеніло від того самого мовчання, якого він не порушив.

Обидва знали: стало б легше, якби хтось із них сказав бодай слово. Але тепер слова марні. Пізно, як для старих швів, що не зростаються, скільки їх не перев'язуй.

***

Протяг наполегливо лоскоче босі ступні, і я натягую ковдру до самої маківки. Вилазити з цього сховку зовсім не хочеться. Потягуюся, розминаючи м'язи, і раптом натикаюся на щось м'яке тапухнасте, що причаїлося прямо над головою.

Зойкаю так, що, здається, буджу всіх у замку, і по-котячому зістрибую на підлогу. Над подушкою, всього за кілька дюймів, висить дивна прикраса. На перший погляд — це моторошний амулет, схожий на ті, що продавали сільські баби-віщунки. Такий міг «заплутати» погані сни та відвадити злих духів. Якщо людина була нечистою серцем, дух не йшов, а залишався у відображенні сну. А якщо той, хто спав, брехав — його сни плуталися до ранку й не давали прокинутися.

Я сплюнула й підкралася ближче. Ті амулети, з минулого життя, були красивим, з пір'ям, намистинами та великим каменем посередині. Віщунки казали: камінь — це зіниця, через яку місяць бачить сновидця. Але цей диявольський інструмент був простим. Зроблений із любов'ю, він мав куди витонченіший вигляд, ніж дорогі дрібнички з ринку. Коло нерівне, трохи перекошене, з гнутої верби. Нитка тонка, але міцна, переплетена терпляче, петелька за петелькою. У центрі — крихітна намистина. Не перлина, але блищить, як сльоза. А по нижньому краю висять три пір'їни: сіра, біла й темно-синя.