Розділ 3 (Частина 2): Між явою та мареннями

За спиною знову нікого. Двоє патрульних, служниця, яка несе важкий піднос, і пара вельмож, що поважно походжають коридором. Я обертаюся і продовжую йти, не перестаючи відчувати чиюсь присутність за спиною. Потилицею бігають неприємні мурашки, що змушують постійно зупинятися і різко повертати голову. Шлях до моїх покоїв зайняв більше часу, ніж зазвичай — звичні сім хвилин перетворилися на двадцять, хоча я й вивчила маршрут напам'ять і більше не блукала.

Спочатку — через головне поле для стройової підготовки, завбільшки з два міські квартали. По втоптаній землі, через майданчик для спарингів, минаючи дерев'яні бар'єри, вздовж стрільбища, поки не впруся в роздоріжжя. За ним — ліворуч, уздовж стіни, що веде до воріт. Перед ними завжди відбувається затримка. Варта зупиняє на перевірку і повідомляє про правила відвідування. Я закочую очі й нагадую їм, що ми зустрічаємося на тому самому місці, о тій самій порі, щодня, і час би їм уже мене запам'ятати. Але ті знизують плечима і продовжують допит.

Нарешті, минаючи ворота, я прямую до головного входу, завжди обертаючись на фортечні стіни. Розглядаю високі кам'яні зубці, тіні веж і дозорних. Прикриваю ніс, щоб не вдихати клуби пилу і запах кінського гною, і просуваюся далі, повз фонтанну алею. У теплу пору року фонтани з мармуровими тритонами плюються водою прямо під ноги, і я машинально відскакую вбік. Доходжу до масивних дверей із червоного дерева, прикрашених рельєфним різьбленням і позолоченими кованими деталями. Розглядаю золотий герб із зображенням орла і вислуховую нову порцію перевірочних запитань від варти. Дочекавшись, поки відчиняться двері, ступаю всередину й одразу ж примружую очі від яскравого блиску свічок.

Перед очима — Головна Зала. Її тіни прикрашені розкішними гобеленами та мерехтливою мозаїкою. Я фокусую погляд і починаю пробиратися крізь натовп — до витончених сходів із мармуровими склепіннями. За спинами варти — вища знать: лорди та леді в розкішних сукнях, оксамитових костюмах і прикрасах. Усі млосно обговорюють останні плітки, перешіптуються й похихикують, прикриваючись віялами. Серед них то тут, то там бовваніють чиновники, зі стосами паперів і стурбованими обличчями, скачуть і підстрибують артисти та мінестрелі, які очікують на аудієнцію в Короля або хоча б дріб'язку від глядачів. Один фокусник уже третій день намагається показати трюк зі «зникаючим перснем». Поки що безуспішно.

Я посміююся собі під ніс і вдихаю приємні аромати — поруч миготять срібні таці з фруктами та смаженою дичиною. Пропускаю чергову поважну особу, ігнорую оцінювальний погляд придворних дам, посміхаюся служниці,  з якою не бачилася вже кілька днів, і нарешті звертаю праворуч — до підніжжя сходів. Дивовижно, але знову зупиняюся на допит стражників, і піднімаюся нагору.

Далі — простіше. Кілька сходових прольотів, кілька десятків натягнутих посмішок і поклонів — і ось я вже біля своїх дверей, знову відчуваючи рух за спиною. Обертаюся, відчуваючи, як шалено б'ється серце, але, нікого не виявивши, смикаю за дверну ручку, збираючись увійти в покої.

Хтось барабанить пальцями по спині, і я інстинктивно б'ю цього «когось» ліктем у живіт.

— Ай! Дідько!

Командор згинається навпіл і стогне, і я винувато торкаюся його плеча.

— Коли ти вже перестанеш... Стоп. Ти що, стежив за мною?

— Та чого одразу стежив? — хрипить він. — Так... Спостерігав. Скажу чесно, це було...

— Знаю, знаю, — перебиваю я, відчиняючи двері.

Зараз знову поспівчуває і запропонує притягти відсутніх вартових за барки.

— Неперевершено.

Я завмираю на порозі.

— Що?

— Не змушуй мене це повторювати, — посміхається він.

Я підходжу ближче, трохи закидаючи голову.

— Як це було?

— Боги... Неперевершено. Знаєш, з тебе вийде непоганий Ментор.

— Кращий за тебе?

— Я? — тихо сміється він. — Ні вже!

Я розглядаю його обличчя, кожну знайому зморшку і рисочку. Милуюся синявою його очей, пухлістю напіввідчинених губ і блиском кучерявого волосся.

Сама не розумію, як підходжу ближче, як торкаюся його вилиць кінчиками пальців, проводячи донизу. Як окреслюю ямку на шиї, ключиці та западинки під ними. Як проходжуся нижче, вже нерозбірливо, до ґудзиків на сорочці та пряжки на ремені.

— Хоча... Не знаю... Шанси є, — шепоче він, перехоплюючи мою долоню і спрямовуючи її вниз. — Ого... непогані такі... шанси.

Усе відбувається надто швидко. Він із гуркотом зачиняє двері ногою і бере мене на руки, впиваючись нігтями в спину. Гарчить, як голодний звір, і від цього я сама перетворююся на щось дике, неприборкане... Зголодніле.

Я сумувала за ним і ненавиділа хвилини розлуки. Хотіла повернутися в минуле — до рипучої дерев'яної прибудови біля будинку та солом'яного стогу. До Моря, солоних бризок на обличчі й жару на шкірі. Хотіла дати собі ляпаса, коли погодилася почекати, коли не схопила його за руку і не розвернула обличчям до себе. Коли не переконала, що я готова, і мені плювати, якщо ми обоє спалахнемо в процесі.

Я закидаю голову назад, дозволяючи йому вгризтися в шию і залишити на ній свої сліди. І плювати, що вони викличуть запитання — зараз важливо, щоб він упився сильніше, до болю. Плювати, що мої стогони долинають до Головної Зали і, найімовірніше, за її межі. Нехай чують.