Розділ 3 (Частина 2): Між явою та мареннями

За спиною знову нікого. Двоє патрульних, служниця, яка несе важкий піднос, і пара вельмож. Я обертаюся і продовжую йти, не перестаючи відчувати чиюсь присутність за спиною. Шлях до моїх покоїв зайняв більше часу, ніж зазвичай, хоч я й вивчила маршрут напам'ять і більше не блукала.

Спочатку, через поле для стройової підготовки, завбільшки з два міські квартали. По втоптаній землі, через майданчик для спарингів, минаючи дерев'яні бар'єри, вздовж стрільбища, поки не впруся в роздоріжжя. За ним — ліворуч, уздовж стіни, що веде до воріт. Перед ними завжди відбувається затримка. Варта зупиняє мене на перевірку і повідомляє про правила відвідування. Я закочую очі й нагадую їм, що ми зустрічаємося на тому самому місці, о тій самій порі, щодня, і час би їм уже мене запам'ятати. Але ті знизують плечима і продовжують свій допит.

Нарешті, минаючи ворота, я прямую до головного входу, завжди обертаючись на фортечні стіни. Розглядаю кам'яні зубці, тіні веж і дозорних. Прикриваю ніс, щоб не вдихати клуби пилу і запах кінського гною, і просуваюся далі, повз алею. У теплу пору року фонтани з мармуровими тритонами плюються водою прямо під ноги, і я машинально відскакую вбік. Доходжу до масивних дверей із червоного дерева, прикрашених різьбленням і позолоченими деталями, розглядаю герб із зображенням орла і вислуховую нову порцію запитань від варти. Дочекавшись, поки відчиняться двері, я ступаю всередину й одразу ж примружую очі від блиску свічок.

Перед очима — Головна Зала. Її стіни прикрашені гобеленами та мозаїкою. Я фокусую погляд і починаю пробиратися крізь натовп, до сходів із мармуровими склепіннями. За спинами варти ходить вища знать: лорди та леді в розкішних сукнях, оксамитових костюмах і прикрасах. Усі обговорюють останні плітки, перешіптуються й похихикують. Серед них то тут, то там бовваніють чиновники, зі стосами паперів, скачуть артисти та мінестрелі, які очікують на аудієнцію в Короля або хоча б дріб'язку від глядачів. Один фокусник уже третій день намагається показати трюк зі «зникаючим перснем». Поки що безуспішно.

Я посміююся собі під ніс і вдихаю приємні аромати. Поруч миготять таці з фруктами та смаженою дичиною. Пропускаю чергову поважну особу, ігнорую оцінювальний погляд придворних дам, посміхаюся служниці, з якою не бачилася вже кілька днів, і нарешті звертаю праворуч — до підніжжя сходів. Дивовижно, але знову зупиняюся на допит вартових.

Далі — простіше. Кілька прольотів, кілька десятків натягнутих посмішок і поклонів, і ось я вже біля своїх дверей, знову відчуваючи рух за спиною.

Я смикаю за дверну ручку, збираючись увійти в покої, але хтось барабанить пальцями по моїй спині, і я інстинктивно б'ю цього «когось» ліктем у живіт.

— Ай! Дідько!

Командор згинається навпіл, а я винувато торкаюся його плеча.

— Коли ти вже перестанеш... Стоп. Ти що, стежив за мною?

— Та чого... одразу... стежив? — хрипить він. — Так... Спостерігав. Скажу чесно, це було...

— Знаю, знаю, — перебиваю я, відчиняючи двері. Зараз знову поспівчуває і запропонує притягти відсутніх вартових за барки.

— Неперевершено.

Я завмираю на порозі.

— Що?

— Не змушуй мене це повторювати, — посміхається він.

Я підходжу ближче, трохи закидаючи голову.

— Як це було?

— Боги... — втомлено зітхає він. — Неперевершено. Знаєш, з тебе вийде непоганий Ментор.

— Кращий за тебе?

— Я? — тихо сміється він. — Ні вже!

Я розглядаю його обличчя, милуюся синявою його очей, пухлістю губ і блиском темного волосся. Сама не розумію, як підходжу ближче і торкаюся його вилиць кінчиками пальців. Як окреслюю ямку на його шиї, ключиці та западинки під ними. Як проходжуся нижче, вже нерозбірливо, до ґудзиків на сорочці та пряжки на ремені...

— Хоча, шанси в тебе є, — шепоче Командор, перехоплюючи мою долоню і спрямовуючи її вниз. 

Усе відбувається надто швидко. Він із гуркотом зачиняє двері ногою і бере мене на руки, впиваючись нігтями в спину. Гарчить, як голодний звір, і від цього я сама перетворююся на щось дике, неприборкане... Зголодніле.

Я сумувала за ним і ненавиділа хвилини розлуки. Хотіла повернутися в минуле, до рипучої дерев'яної прибудови біля будинку та солом'яного стогу. До Моря, солоних бризок на обличчі й жару на шкірі. Хотіла дати собі ляпаса, коли погодилася почекати і не розвернула його обличчям до себе. Коли не переконала його, що я готова, і мені плювати, якщо ми обоє спалахнемо в процесі.

Я закидаю голову назад, дозволяючи йому вгризтися в шию і залишити на ній свої сліди. І плювати, що вони викличуть запитання — зараз важливо, щоб він упився сильніше, до болю. Плювати, що мої стогони долинають до Головної Зали і, найімовірніше, за її межі. Нехай чують.

Усе ніби уві сні... Я тону в ньому, захлинаючись, але не спливаючи наверх. Мені вистачає того повітря, що виривається з його рота разом із гарчанням. Одяг уже давно лежить на підлозі, розірваний на шмаття, а поруч із ним — осколки розбитого посуду і недоїдки сніданку. Стіл у центрі кімнати зайнятий іншим. На ньому розташувалися ми.

Командор нависає зверху, зриваючи з мене залишки одягу. Я стягую його штани вниз і хапаюся за резинку, аж поки не підіймаю очі вгору. Світло, що ллється від вогню в каміні, надто виразно підкреслює м'язи. Сильні руки, кубики на животі, що переливаються, і чорнило на шкірі. Дві ластівки, що розправили свої крила в польоті, стебла й пуп'янки квітів. Картинка здається живою. Вона починається біля його грудних м'язів...