Розділ 2 (Частина 2): Бойове хрещення

Бавовняна наволочка пахне ранковою свіжістю. Вона пробралася до кімнати за моєї відсутності. Напевно, хотіла позбавити нас обох від ніякової тиші, але все одно змінила постільну білизну. Витерла пил, що скупчився на приліжковій тумбочці та відтерла патьоки воску.

За ніч я спалюю свічку дощенту — темрява навіює погані сни. Хоча від них уже давно нічого не допомагає.

Не хочу прокидатися… Перша ніч без снів — лише повна тиша і спокій. Довго кручуся в ліжку, продовжуючи вдихати терпкий запах мила. Хвойно-цитрусовий, він нагадує аромат після дощу, свіжість ранкової роси, порядок і затишок дому. Сонце пробивається крізь хмари і сліпить очі — вона відсунула фіранки й закріпила їх гачками. Ще й принесла сніданок, і судячи з запаху — мій улюблений. Молочна вівсянка з ягодами.

Я всміхаюся і піднімаюся на ліктях, трохи потягуючись. Довгоочікуваний сон без пробуджень нарешті викликав почуття голоду. Звішую ноги з ліжка і відразу ж тягнуся до таці — у животі неприємно крутить, а в роті зібралася слина. Вівсянка вже встигла охолонути й місцями затвердіти, але я набиваю рот і поспіхом підводжуся на ноги, збираючись піти до ванної. Але щойно роблю крок уперед — завмираю і обертаюся до дверей.

— Марі…

Служниця стоїть на безпечній відстані, стискаючи в руках скручений сувій. Я не роблю ні кроку — боюся, що злякаю.

— Дай вгадаю… Крістофер.

Марі переміщається ближче: так тихо, ніби пливе в повітрі. Зупиняється на відстані витягнутої руки і простягає пергамент, торкаючись країв лише кінчиками пальців.

— Дякую, — всміхаюся я. — Я… Трохи пошкодила руку. Не допоможеш?

Вона не відповідає. Просто підходить до туалетного столика і відходить праворуч, пропускаючи мене до стільця. Я сідаю і відразу ж зазираю в дзеркало. Чекаю хоч на одну емоцію на її обличчі. Але та лише піднімає дерев'яний гребінь і дбайливо прочісує пасма. Я кидаю на неї побіжні погляди, відчуваючи, як у грудях починає поколювати — вона здається далекою і чужою, але водночас такою звичною.

Тендітна, немов квітка серед в'юнків. Волосся сяє у відблисках сонця м'яким золотом, а колір очей нагадує грозові хмари. Одягнена в легку лляну сукню ніжно-жовтого відтінку, що нагадує колоски пшениці, доповнену білосніжним фартухом. Пальці тонкі та спритні, з ледь помітними слідами від голки, але без грубих мозолів. Постава трохи сутула, а в кожному русі читається акуратність — вона працює впевнено, без метушні. Не смикає жодної волосини, проходиться дбайливо, від коренів до кінчиків. Не тисне і не натягує пасма, лише притримує їх пальцями, щоб не завдати дискомфорту. У повітрі відчуваються аромати лавандової олії — вона заздалегідь змастила зубці гребеня, щоб надати волоссю шовковистості та блиску.

Я продовжую стежити за всім: як вона збирає волосся у високу зачіску, акуратно заколюючи пасма біля маківки перловими шпильками, як відходить до кутка і нахиляється над низьким мармуровим столиком із позолоченими ніжками. Як методично нагріває сталь щипців, чекаючи, коли та почервоніє від жару, але вирішує не гаяти часу й повернутися до укладки.

— Ти ж знала, хто я?

Марі нервово смикає волосся на потилиці, і я тут-таки прикушую язика — не від болю, а від власної дурості. Ледь не злякала.

Служниця широко розплющує очі й нарешті зустрічається зі мною поглядом у відображенні дзеркала. Вона схожа на пташку, яка ось-ось змахне крилами і випурхне з кімнати. Тільки-но я збираюся опустити очі — вона киває, викликаючи в мене дрібне тремтіння в тілі та почуття тріумфу.

— Давно? — шепочу я, розглядаючи, як з її обличчя сходить рум'янець. Шкіра поступово біліє, підкреслюючи темні кола під очима. — Але не розповіла.

Замість і без того очевидної відповіді, вона поправляє фартух і повертається до жаровні в кутку. Вугілля в ній тліє рівно, без диму, а поруч примостилися оксамитові мішечки з ладаном. Марі збирається доторкнутися до щипців для завивки. Розігріті, вони залишать сильний біль і глибокий, довічний шрам. Але я скидаю праву руку вгору — метал вкривається тонкою кіркою льоду й остигає.

— Подивися, — шепочу я, розвертаючись і наближаючись до неї. Марі щулиться в тремтячий клубок, але я закидаю голову й торкаюся її долоні. — Подивися на мене.

Вона, здається, боїться всього. Дотику моєї руки, нашого частого дихання, холоду, що йде від мого тіла. Мого обличчя, блідого, з розсипом темних вен.

— Я б ніколи, чуєш, ніколи не заподіяла б тобі… То ось у чому річ? Марі, присягаюся, я не вбивала Ейріха!

— Він збирався спалити тебе живцем! — раптово кричить вона. — Думаєш, я повірю в те, що ти б йому дозволила?!

— Ні! Я хотіла…

Її вибух лякає, але народжує надію. Нехай кричить. Нехай скандалить, нехай робить усе, що завгодно, аби тільки більше не мовчала.

— Я хотіла його вбити, — шепочу я. — Але він був його батьком. Єдиним, хто залишився. А я надто добре знаю, як це — бути сиротою. І не побажала б цього нікому.

Я схиляю голову і стримую клубок у горлі. Знаю: вона не повірить мені, навіть якщо дозволю собі заплакати.

Марі нічого не каже, але долоні не прибирає, дозволяючи мені потриматися трохи довше. Відходить від столика і ховається за дверима ванної — напевно, готує воду для ранкового купання. Але шуму води не чути, і я підходжу ближче, зазираючи до кімнати.