Початок страху

Темрява обвивала її, як холодні металеві ланцюги, стискаючи груди. Вона ніби поглинала все навколо, не даючи змоги вдихнути.

Селена почула скрип дверей – повільний, протяжний, схожий на подих когось невидимого. Серце шалено билося, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Відчайдушний крик застряг у горлі.

А потім – шепіт. Тихий, приглушений.

Слів вона не розрізняла, лише відчувала, як тіло скручується в маленьку грудочку страху. Раптом – тріск. Глухий звук. Дитячий плач. Схлип.

Селена застигла, ніби забула як рухатися. Її розум затуманився і вона різко прокинулася.

Її розбудила не лише паніка, а й липкий холодний піт, що вкрив скроні. Вона спробувала вирівняти дихання, але видіння все ще клубочилося в голові.

«Це був лише сон» – промовила пошепки Селена.

Кімната потопала в темряві. Єдине світло – від ліхтаря, що пробивалося крізь вікно і малювало на стінах довгі, примарні тіні.

Годинник на тумбочці показував 3:17. Селена витерла піт з чола, намагаючись заспокоїтися, але відчуття неспокою не відпускало.

І тоді вона почула це. Шурхіт. Ледь вловимий, але чіткий. Серце болісно стиснулося, коли за вікном щось хруснуло.

Селена завмерла, вслухаючись у темряву. Тиша.

Може, вітер? А можливо... щось інше?

Відчуття небезпеки було таким же відчутним, як і власна паніка. Вона повільно піднялася з ліжка, ступаючи кожен крок обережно, ніби намагаючись не порушити тишу. Селена підійшла до вікна, з тривогою вдивляючись у туман. Він напрочуд густий та непроглядний.

Невидно нічого підозрілого. Лише знайомий пейзаж: вулиця, порожня й тиха, кущі, що колихаються від вітру.

Але щось було не так. Вона не могла сказати що саме, але інстинктивно відчувала, що небезпека підкрадається із темряви. Селена відсахнулася від вікна, притискаючись спиною до холодної стіни, заплющуючи очі, щоб не дозволити страху поглинути її.

Чи це лише відголоски кошмару? Чи, можливо, щось... реальне?

***

– Приходь до мене в обід, треба поговорити, – голос Лії звучав не так, як зазвичай. У голосі подруги звучало ледь вловиме занепокоєння.

Селена відчувала, як відчуття тривоги повертається до неї. Вона погодилася і, йдучи порожніми вулицями, намагалася відкинути уривки нічного видіння. Той кошмар... що він міг означати?

Коли вона прийшла до Лії, та вже сиділа в вітальні, помітно сонна й схвильована.

– Сьогодні я прокинулася дуже рано... о третій... і більше не змогла заснути, – почала вона, пильно подивляючися на Селену.

– Можливо, це дурниця, але все ж...

Вона замовкла, немов, зважуючи кожне слово.

Селена почала соватися на дивані, вона помітно нервувала.

– Я бачила, як вночі хтось заглядав до твого вікна.

Селена завмерла. Холод пробіг по її спині, шкіра вкрилася сиротами.

Не здалося. Не привиділося.

– Не може бути, – поспішно промовила Селена, намагаючись не видавати паніки, що поглинала її. – Кому потрібно ходити посеред ночі біля мого вікна?

Лія нахилила голову набік, задумливо потерла очі.

– Може, й справді... Я була сонна. – відповіла Лія. – Але будь обережна, добре?

– Ти, як завжди, піклуєшся про мене.

– Звичайно, я ж твоя найкраща подруга!

Селена усміхнулася, хоча відчуття тривоги не зникло. Воно посилилося.

Вона хотіла вірити, що це просто збіг. Але глибоко всередині її не давало спокою питання: що як Лія не помилилася?