Розділ 44

Сілвербей сьогодні нагадує вулкан, що от-от вибухне.

Документи, які Венді з друзями винесли з архіву, розлетілися містом швидше за будь-які новини. У чатах, телеграм-каналах, стрічках соцмереж — усюди одні й ті самі кадри: списки, підписи, печатки. Відео з розслідуванням за кілька годин набирають сотні тисяч переглядів. Люди більше не мовчать — вони говорять, кричать, репостять.

Зранку центр міста перекривають поліцейські машини. З’являються кордони в повному спорядженні. Над ратушею майорять чорні прапори гільдії, а з гучномовців на кожному кутку лунають офіційні заяви — сухі, заучені, однакові:

— Це фейк. Це атака на наші традиції. Усі, хто поширює ці матеріали, працюють на ворога.

Але всі вже бачили справжні підписи — мерів, суддів, інспекторів.
На ринку літні жінки розклеюють роздруківки на вітринах магазинів.
Студенти друкують наліпки з гаслами й роздають їх у метро.
Такого єднання Сілвербей не пам’ятає.

Венді стоїть на даху кав’ярні разом із Еліасом. Унизу рухається людська ріка — тисячі містян із плакатами, телефонами, саморобними барабанами. Хтось несе колонки й вмикає музику. Хтось просто кричить:

— Гільдія — злодії!

— Подивись, — шепоче Венді. — Це вже неможливо зупинити.

Еліас стискає її руку міцніше.

— Так. Але тепер у них лише два варіанти: або піти, або пустити кров.

Коли перші колони доходять до площі перед ратушею, їх зустрічає кордон спецпризначенців. Чорні шоломи, щити, кийки, автозаки. На дахах — силуети зі зброєю. У руках людей лише плакати й телефони, але повітря вже тріщить від напруги.

— Розійдіться! — гримить гучномовець. — Інакше ми застосуємо силу!

З натовпу летить перший пластиковий стаканчик. Потім камінь. Він рве чорний прапор над входом до ратуші.

Мить — і площа вибухає.

Поліція змикає щити, кидає світлошумові гранати. Лунають удари, крики, свист. Молодь запускає димові шашки — простір затягує сірим туманом.

— Тримайтеся разом! — захриплим голосом кричить Венді. — Не розбігайтесь!

Клара співає в гучномовець пісню протесту. Її голос, підхоплений сотнями, прорізає шум гранат.
Кроу розкидає копії документів просто під ноги поліції — і хтось із бійців завмирає, побачивши знайоме прізвище.

Еліас іде попереду. Чорна куртка, пов’язка на обличчі. Він закриває Венді від удару кийка й кричить:

— Ви б’єте своїх! Подивіться, кого вони продають! Це ваші брати й сестри!

На секунду лінія поліції хитається. Один із бійців опускає щит.
Але з гучномовця знову лунає команда:

— Зачистити площу. Без винятків.

На балконі ратуші з’являються радники. Один із них хапає мікрофон:

— Ви — зрадники! Ви нищите місто! Повертайтеся додому — і ми забудемо ваші імена!

У відповідь тисячі голосів зливаються в один:

— Ми — не раби!

Людська хвиля зносить перший кордон. Чорні прапори падають у вогонь. У вікнах ратуші тремтить відблиск полум’я.

Серце Венді б’ється так гучно, що перекриває все навколо. Вона ловить погляд Еліаса — у ньому страх, рішучість і щось тепле, що тримає її на ногах серед хаосу. Їхні руки зчіплюються знову — і на мить увесь світ стихає.

Місто ввійшло у свій найгарячіший день.
І це вже не протест.
Це битва за майбутнє Сілвербею.

Площа Сілвербею перетворюється на справжнє поле бою. Дим від шашок і вогонь зі спалених прапорів клубочаться в повітрі, змішуючись із криками, гуркотом барабанів і тріском бруківки, яку люди виривають з-під ніг, щоб жбурляти в поліцейські щити.

Ратуша височіє, мов темна фортеця. Її вікна заливає холодне світло прожекторів. На балконі радники розмахують руками, волають у мікрофони, але їхні голоси тонуть у реві натовпу.

Еліас проривається вперед, прикриваючи Венді від ударів. Його спина — її єдиний щит від кийків і гумових куль.

— Тримайся біля мене! — кричить він, і його голос майже зникає в хаосі.

Клара стоїть на імпровізованій барикаді з перекинутих столів і бочок. Вона стискає гучномовець, а її голос — тремкий, надривний — ріже повітря:

— Вони брехали нам! Вони крали у нас! Сьогодні ми забираємо своє назад!

Натовп вибухає у відповідь. Хвиля протестувальників накочує на другу лінію поліції. Хтось підіймає телефони, запускає стріми — і прямі ефіри миттєво розлітаються мережею. Десятки тисяч очей бачать, як місто повертає собі голос.

Венді раптово зупиняється. Перед нею на асфальті лежить поранений хлопець. Вона кидається до нього — але Еліас різко хапає її за руку.

— Не зараз! — хрипить він. — Якщо ми впадемо — впаде все.

Вона дивиться йому в очі. Там немає жорстокості. Лише відчай. І любов.
Венді розуміє: він готовий загинути, аби вона жила.

Світлошумова граната рве повітря. Людей відкидає, але натовп знову змикається і йде вперед. На сходах ратуші з’являється новий кордон — спецназ у чорному, зі штурмовими гвинтівками. Напруга стискає простір до межі.

— Вони зараз відкриють вогонь… — шепоче Кроу поруч.

— Ні, — твердо каже Венді. Її голос звучить так, ніби вона віддає наказ не людям — місту. — Вони не зможуть стріляти в усіх.

Вона виходить уперед. Просто на сходи. У сліпуче світло прожекторів.
Її пальці все ще тримають руку Еліаса — і він без вагань робить крок поруч.

— Ми знаємо ваші імена! — кричить Венді, підіймаючи над головою документи. — Ви самі підписували ці накази! Ви зрадили власних людей!

Площею прокочується хвиля гніву. Люди повторюють її слова. Камери спрямовані на неї — кожен рух, кожен подих стає доказом.

І тоді стається немислиме.

Один зі спецназівців опускає зброю.
Другий — слідом за ним.
Третій зриває шолом і кидає його на сходи.

— Вони не стрілятимуть! — кричить хтось із натовпу. — Вони з нами!

Лінія влади тріскає просто на очах. На балконі радники бліднуть. Хтось відступає за важкі штори. Але вже пізно — натовп проривається на сходи.