Розділ 42

Ніч накрила Сілвербей важким смогом, ніби саме небо опустило над містом брудну ковдру. Вулиці спорожніли, але тиша була оманливою: десь неподалік глухо ревли двигуни броньованих машин, клацали затвори, лунали короткі, різкі команди через гучномовці. Місто не спало — воно здригалося від напруги, стискалося під контролем, але водночас у ньому визрівала небезпечна, жива сила.

У підвалі старого складського приміщення біля порту майже нікого не лишилося. Кроу, Ріва й Клара розійшлися по різних укриттях, згідно з планом. Тут залишилися тільки Венді й Еліас. Повітря було сире, просочене запахом солі, дизеля й старої риби. На бетонних стінах темніли плями вологи, а тиша після денного хаосу тиснула майже фізично.

Венді сиділа на перевернутому пластиковому ящику й перегортала сторінки блокнота, переглядаючи нотатки, схеми, імена. Тепер вона розуміла: її роль давно вийшла за межі спостерігача. Вона більше не просто фіксувала події — вона ставала голосом. Тим, хто має говорити, коли інші бояться. Її руки більше не тремтіли так, як учора. Страх не зник — він став холодним, керованим.

Еліас з’явився у дверях, несучи рюкзак із технікою. На ньому була темна куртка, вкрита слідами пилу й дощу. Він виглядав виснаженим, але в очах була та сама напруга — спокійна, зібрана, небезпечна. Він підійшов ближче, і його тінь впала на її плечі. Перш ніж вона встигла перегорнути сторінку, він накрив її руку своєю.

Його долоня була теплою, шорсткою — рука людини, яка надто багато тримала зброю й занадто рідко дозволяла собі слабкість. Дотик зупинив її рух.

— Ти впевнена, що готова? — тихо сказав він. У голосі звучала не лише турбота. Там було щось глибше. Особисте.

Венді підняла очі. Холодне світло лампи тремтіло, відбиваючись у її зіницях.

— Якщо не я — то хто? — відповіла вона без пафосу.

Еліас нахилився ближче. Вона відчула запах диму, моря й вологи, що в’ївся в його одяг.

— Я боюся не за них, — сказав він. — Я боюся за тебе.

Їй перехопило подих. Слова застрягли в горлі. Уперше вона побачила в його погляді не стратега і не командира — а людину. З тріщиною. Живу.

— Еліас… — прошепотіла вона.

Він стиснув її руку сильніше, ніби боявся відпустити.

— Я бачив, як людей ламали системи, — сказав він тихо. — Я бачив, як зникали ті, хто йшов поруч. Але ти… ти не маєш стати ще одним іменем у списку.

Венді поклала долоню йому на груди. Під пальцями відчувала шалене серцебиття — не лідера, не символу спротиву, а чоловіка, який на мить зняв броню.

— Я не можу відійти, — сказала вона чесно. — Це не героїзм. Це відповідальність.

Він схилив голову, торкнувшись чолом її чола. За бетонними стінами залишилися патрулі, накази, страх. У цей короткий момент існували тільки вони — тісний підвал, лампа і два серця, що билися в одному ритмі.

Її губи ледь торкнулися його. Короткий, тремкий поцілунок — не обіцянка спокою, а виклик майбутньому.

Коли вони відступили, Еліас тримав її так, ніби намагався запам’ятати відчуття до дрібниць.

— Тоді йди, — прошепотів він. — Але пам’ятай: я завжди буду поруч. Навіть якщо не зможу бути біля тебе фізично.

Венді усміхнулася крізь вологі очі.

— А я завжди знатиму, що мій тил — тут.

Вона на мить затрималася.
— Ти хоч трохи спиш?

Він тихо усміхнувся — рідкісна, майже невидима усмішка.
— Я сплю після перемоги.

Еліас узяв її за руку й міцно, але обережно стиснув.
— Ми ще повернемося до цього. Коли все закінчиться.

І в цій фразі вперше за довгий час прозвучало слово «коли», а не «якщо».

План був простий і водночас смертельно ризикований: розділити сили на дві групи.
Перша мала взяти на себе основну увагу охорони — імітувати жорсткий штурм із північного боку острова, використовуючи шум, світлові спалахи та фальшиві сигнали. Друга — під прикриттям цього хаосу — повинна була проникнути до підземного складу гільдії, захованого під закинутим логістичним комплексом, і винести звідти сервери, архіви й ключові матеріали, які доводили контроль гільдії над постачанням і чорним ринком.

Ріва взяла на себе командування другою групою.
Еліас і Кроу очолили відволікаючий удар.
Венді йшла з Рівою, але її роль була іншою: фіксувати хід операції на захищені носії, координувати сигнали для відступу й — у критичний момент — говорити. Говорити так, щоб її голос проривав паніку, збирав людей і змушував рухатися далі, навіть коли ноги відмовляються.

Останні приготування минули швидко.
Ріва стояла біля складаного столу, над яким світив єдиний портативний ліхтар. На столі — планшет із супутниковими знімками, схеми тунелів, позначені теплові зони камер. Її голос був рівний, майже теплий, але в ньому не було жодного сумніву:

— Сигнал «дві лінії вогню» — старт. Після нього Еліас починає активний тиск із півночі: шум, світло, дрони. Наші заходять через старий сервісний тунель із півдня.
(Вона повернулася до Венді.)
— Ти вимикаєш зовнішнє освітлення. Побачиш три різкі спалахи на горизонті — це означає, що почалася метушня. Тоді твій вихід.

— Мій голос? — Венді підняла погляд. — Я зловлю їхній страх і перетворю його на ритм. Людям треба чути, що хтось тримає ситуацію. Ми робимо це разом.

Кроу пирхнув і підморгнув їй, засовуючи в тактичний жилет дрібні пристрої: запали, магнітні гачки, котушки з кабелем, димові шашки.
— Якщо твій голос зламає їм сценарій, я додам шуму, — сказав він. — Система не любить імпровізацію.

Та серед усіх був один, хто мовчав інакше.
Еліас стояв осторонь, притулившись до бетонної стіни складу. Руки схрещені на грудях, плечі напружені. Він дивився не на екрани й не на маршрути — погляд був спрямований униз, ніби він читав щось у тріщинах підлоги. Його щелепи стиснулися так, що грали м’язи. Це була тиша людини, яка тримає всередині занадто багато.

Коли решта вийшли перевіряти периметр і зв’язок, у приміщенні залишилися тільки вони двоє.
Тиша стала щільною, майже гнітючою. Глухий гул генератора десь у глибині будівлі відбивався у грудях.