Розділ 39

Відкрите море завжди здавалося Венді безмежним і красивим, але тепер ця безмежність не надихала — вона лякала. Невеликий моторний човен підстрибував на хвилях, і кожен різкий удар об воду здавався таким, що ось-ось переверне їх. Вітер рвав куртку, солоні бризки били в обличчя, холод пробирав до кісток. Венді стискала в руках свій блокнот — обшарпаний, із промоклими сторінками, — мов єдину річ, що тримала її в реальності.

— Якщо триматимемо курс на південь, — сказав Еліас, стоячи біля штурвала й дивлячись на тьмяний екран навігатора, — за кілька годин вийдемо до великого портового міста. Там можна дістати їжу, пальне… і, можливо, зникнути на кілька днів.

Кроу хмикнув, дивлячись у темну воду.
— Купити? — гірко кинув він. — У гільдії свої люди в кожному порту. Камери, дрони, списки. Якщо нас і зустрінуть — то не з гарячою кавою.

Венді мовчала. Серце гупало так голосно, що вона боялася — його почує навіть море. Відповідальність тиснула сильніше за страх. Блокнот лежав на колінах, сторінки липли від солі й вологи, але для неї це був не просто зошит. Це був доказ. Свідчення того, що Сілвербей не зламали.

Місяць ховався за хмарами, і лише поодинокі зорі пробивалися крізь темряву. Венді дивилася на них і тихо прошепотіла, більше для себе:
— Ми виживемо. Ми знайдемо вихід. Ми не здамося.

Човен різко хитнуло. Корпус загуркотів, мотор завив нерівно. Еліас і Кроу обмінялися коротким поглядом — без слів, але з повним розумінням: зараз помилки не пробачаються. Та водночас Венді відчула дивне полегшення. Відкрите море, яким би страшним воно не було, здавалося чеснішим за вулиці Сілвербею, напхані камерами, інформаторами й страхом.

Вона подивилася у темну воду, де відбивалося тремтливе світло неба, і вперше чітко усвідомила: свобода — це не лише втеча. Свобода — це тримати курс, навіть коли страшно. Навіть коли навколо лише темрява й хвилі.

Буря почалася ще до світанку.

Спершу небо просто потемніло — ніби хтось зменшив яскравість світу. Потім з’явився вітер: різкий, поривчастий, з металевим присмаком у повітрі. Хмари насувалися швидко, важкі й чорні, закриваючи обрій.

— Нас накриє, — напружено сказав Еліас, вдивляючись у горизонт і знову кидаючи погляд на прилади. — І дуже скоро.

Хвилі зросли майже миттєво. Човен почало кидати з боку в бік, вода переливалася через борти, холодна й агресивна. Венді вчепилася в поручень, відчуваючи, як страх стискає груди. У голові було порожньо й водночас надто голосно.

— Тримайся курсу! — крикнув Еліас крізь рев вітру. — Не підставляй борт!

Вітер завивав так, що слова розривало на шматки. Хвилі били по корпусу, мов удари молота. Мотор ревів, то захлинаючись, то знову вириваючись на повну. Кроу присів ближче до центру, тримаючись однією рукою, іншою перевіряючи, чи не пробило корпус.

Венді відчула, як страх починає змінюватися. Він більше не паралізував — він змушував діяти. Вона стежила за хвилями, за рухом човна, ловила ритм бурі, і в голові чітко звучала думка: вижити можна лише разом.

Раптом величезна хвиля підхопила човен, підкинула його вгору, ніби іграшку. На мить вони зависли, а потім різко впали вниз. Вода накрила з головою, залила очі й легені. Венді захлинулася, задихаючись, але крізь хаос побачила Еліаса — зосередженого, впертого, який не відпускав штурвал.

— Тримайтеся! — кричав він. — Разом прорвемося!

І серед цього хаосу, серед реву бурі, скрипу дерева і бризок солоної води, Венді відчула, що страх перетворюється на силу. Адреналін вдарив у вени, і вона зрозуміла: саме тут, серед стихії, їхня відвага стане справжнім випробуванням.

Раптом Венді почула глухий, тривожний звук — різкий тріск, ніби щось ламається зсередини. Корпус човна здригнувся, і майже одразу холодна морська вода почала просочуватися крізь тріщину, заливаючи підлогу. Вона побачила, як темна пляма швидко розповзається під ногами.

Серце стиснулося.
Це був знак: ще трохи — і їхній човен просто не витримає.

— Нас затоплює! — закричала Венді, але її голос майже зник у реві вітру та гуркоті хвиль. — Ми не витримаємо!

Кроу миттєво зірвався з місця, перехопив кермо й спробував вирівняти човен, підлаштовуючись під ритм хвиль. Його обличчя було напружене до межі, щелепи стиснуті, очі холодні й зосереджені — без паніки, лише дія.

— Якщо море вирішило нас забрати, то хай добре постарається! — прохрипів він, різко коригуючи курс.

Черговий порив хвилі вдарив у борт. Венді відчула, як крижана вода хлюпнула в обличчя, обпікаючи сіллю губи й ніс. Вона вчепилася в поручень так міцно, що пальці побіліли. Серце гупало, наче ось-ось вирветься з грудей.

Але Еліас не відпускав штурвал. Його руки були напружені, мов сталь, і він кричав крізь бурю:
— Венді, дивись на мене! Тримайся! Не відпускай!

Вона слухала його голос, чіплялася за нього, як за єдину точку опори. Хвиля за хвилею підіймала човен, намагаючись перекинути його, але разом зі страхом у ній зростала впертість. Віра в людей поруч.

— Ми прорвемося! — кричав Еліас. — Ми живі! Чуєш? Ми ще боремося!

Венді вдихнула глибше, ковтаючи холодне повітря. Страх не зник — але перестав сковувати. Він став енергією. Її руки перестали тремтіти, рухи стали впевненішими. Вона зрозуміла: кожна секунда, кожен рух — це шанс.

І коли човен на мить вирівнявся, хоч вода й далі плескалася під ногами, Венді відчула дивне, майже тривожне заспокоєння. Вона нахилилася, притискаючи до себе блокнот, мокрий, з розпливчастими рядками, мов талісман.

— Ми витримаємо, — прошепотіла вона. — Ми мусимо.

І саме тоді, крізь дощ і темряву, раптом спалахнуло світло.

Потужний промінь прорізав ніч, ковзнув по хвилях — і з мороку виросла тінь великого судна. Його корпус був масивний, темний, із яскравими бортовими вогнями. Це був сучасний корабель — високий, важкий, стабільний, у десятки разів більший за їхній човен.

Море ніби завмерло на мить.