Розділ 38

Минуло кілька днів після того, як площа стала свідком відкритого спротиву. Люди ще жили відчуттям перемоги — старого рибалку і хлопців урятували, гільдія відступила, а їхній страх здавалося, розвіявся на кілька годин. Але ейфорія розчинялася так само швидко, як і виникла, залишаючи після себе напруження й тривогу: місто вже знало, що гільдія не забуває, і відступу від них чекати не варто.

На світанку тиша в бухті була розірвана глухим гуркотом моторів. Здалеку з’явилися сучасні катери — темні, важкі, з піднятими прапорами, на яких горів знак гільдії, який всі вже добре знали. Їх було шестеро, і вони повільно, мов тіні, ставали півколом, перекриваючи вихід у відкрите море. Радари на набережній мерехтіли, сигналізуючи про наближення загрози, а міський дрон, що літав високо над бухтою, передавав живу картинку на екрани у кав’ярні Клари.

— Вони… блокують нас, — прошепотів юнак-рибалка, який першим помітив катери, його руки тремтіли, а обличчя блідо, мов полотно.

Очі Венді розбігалися від хвилювання, холод пронизав хребет. Місто, яке ще вчора відчувало себе живим, тепер перетворилося на пастку. Всі дороги до порту були зайняті гільдійськими патрулями, а на вулицях надходили тривожні повідомлення у месенджерах: жоден човен із рибалками не повернувся з улову, а сирени й попереджувальні сигнали змушували серця битися частіше.

Еліас стояв на набережній, спершись на перила. Його погляд проймав крізь туман, обличчя напружене.
— Це не випадковість, — промовив він низьким голосом. — Вони відслідкували наші дії через камери та дрони. Вони знали, що ми атакували склади. І тепер вони ставлять пастку.

Кроу стояв поруч, руки стисли в кулаки. Його темний плащ майорів на вітрі, очі блищали холодним вогнем.
— Місто стало їхньою в’язницею, — сказав він. — І ми повинні знайти вихід… або зробити його там, де нас не чекають.

Венді оглянула бухту: катери, мов хижі тіні, обмежували простір, а гільдійські патрулі на мостах і дорогах спостерігали за кожним кроком. Вона зрозуміла, що це не просто загроза — це демонстрація сили. Гільдія хотіла показати, що навіть перемога людей була лише ілюзією.
— Нам потрібен план, — тихо сказала вона, рішучість відчувалася в кожному слові. — І ми його знайдемо.

Натовп, який ще вчора святкував, тепер стискався у страху й напруженні. Місто стало на межі: або відступити, або зустріти гільдію прямо тут, у Сілвербеї.

Венді глибоко вдихнула й подивилася на Еліаса. Його очі зустріли її погляд і без слів промовляли: «Ми не залишимо місто». І вона зрозуміла: ця боротьба лише починається.

У кав’ярні Клара намагалася заспокоїти відвідувачів, але з кожним днем її зусилля ставали все менш ефективними. Обличчя людей темніли, а очі наповнювалися тривогою й безнадією. На столах залишалися порожні чашки для кави, мобільні телефони перегортали стрічки новин із повідомленнями про блокади, а запаси продуктів швидко зменшувалися: риба зникла з ринку, залишалися лише сушені трави, кілька зморщених яблук і обмежений запас круп.

— Вони хочуть нас зламати голодом, — промовив старий рибалка, спираючись ліктем на віконну раму й дивлячись на порожню вулицю. — Не мечем, а порожнім шлунком. Люди слабшають, діти плачуть, а ми змушені чекати.

Венді мовчки слухала, занотовуючи все у свою книгу. Вона знала: голод страшніший за будь-яку битву. Страх можна терпіти, крики можна заглушити, але голодні діти, що дивляться на порожні полиці, — це те, що ламає навіть найсильніших.

Клара підходила до кожного, намагаючись підтримати словами: «Скоро буде краще», «Ми знайдемо вихід». Але сама вона розуміла: це лише тимчасова втіха.

— Мусимо діяти, — подумала Венді, нахиляючись над книгою. — Гільдія може ламати нас страхом і голодом, але вона не може зламати те, що ми зберігаємо всередині: надію й єдність.

Звуки кроків на вулиці змусили всіх завмерти. Навіть у кав’ярні стало тихо, немов стіни слухали. Кожен день голоду та блокади — це випробування, і їм доведеться знайти сили, яких раніше не відчували.

Венді підняла очі від книги й побачила, як погляди людей зустрічаються між собою: страх ще є, але в куточках очей з’являється рішучість. Вона знала: саме ці маленькі іскри віри стануть початком великої боротьби.
— Ми виживемо, — прошепотіла вона сама собі, — і зробимо так, щоб вони не змогли нас зламати.

Еліас повернувся з набережної пізно ввечері. Його руки були в чорному пилу, сорочка порвалася від тертя тросів, а на обличчі залишилися сліди втоми та напруження. На столі розклався планшет із деталізованою цифровою картою бухти. Ліхтар від мобільного світла підсвічував маршрути, підкреслюючи кожну перешкоду та положення гільдійських катерів.

— Вони перекрили всі виходи, — почав він, пальцем обводячи червоні зони на екрані, де човни гільдії чекали на будь-який рух. — Кожен катер, що наближається, обладнаний гідролазерами та гарпунами, перетворює маленький човен на уламки. Людей ловлять, як рибу в сітку. Але є ще вузький канал між скелями.

Кроу, який досі сидів у кутку, підняв брову й тихо кинув:
— Якщо не потонемо раніше.

— Або ми ризикуємо й забезпечуємо місто провізією, — відповів Еліас, голос його був спокійний, але твердий. — Або сидимо тут і чекаємо, поки вони витравлять нас, як щурів.

Венді нахилилася над картою, прислухаючись до шуму хвиль і гулу мотора катера за вікном. Серце калатало не лише від страху, а й від передчуття боротьби, яка набирала обертів. Кожна лінія на планшеті — це не просто маршрут, а вибір: залишитися в пастці або ризикнути всім заради життя.

— Ми можемо пройти там тільки вночі, — додала Клара, дивлячись на екрани камер спостереження, голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. — День стане смертельним. І течія там сильніша, ніж здається.

Еліас кивнув:
— Я знаю. Але якщо не спробуємо зараз — завтра може вже не настати. Ми мусимо діяти. Інакше голод і страх зроблять це місто мертвим ще до того, як гільдія завдасть останнього удару.