Розділ 37

Світанок зустрів їх холодом і тишею. Повітря було пронизане солоним запахом моря, але воно не приносило спокою — тільки відчуття втрати і виснаження.

Венді допомогла Кларі занести поранених до кав’ярні, яка за одну ніч перетворилася на імпровізований медпункт. Ще вчора тут пахло кавою, карамеллю й свіжою випічкою, а тепер — антисептиком, димом і кров’ю. Людей укладають просто на підлогу, на ковдри й куртки. Хтось перев’язує рани аптечними бинтами, хтось ділиться останніми знеболювальними таблетками, хтось просто тримає за руку, щоб не дати зламатися.
Дехто стогне, хтось тихо плаче, але всі знають: вони не самі. І це тримає краще за будь-які ліки.

Кроу сидить у кутку, притулившись до стіни. Його куртка розірвана, плече перемотане абияк, обличчя бліде від втрати крові. Він відмахується від допомоги, ніби це дрібниця, ніби біль — щось другорядне. Його погляд ковзає по приміщенню, по людях, які рятують одне одного, і він мовчки стискає зуби, ковтаючи біль, ніби переконує себе: він живий. Він ще тут. Він ще може боротися.

Еліас стоїть біля вікна, дивлячись на море. Його плечі напружені, мов після безсонної ночі, а погляд спрямований кудись за горизонт. Там, де вода здається спокійною, але він знає — це лише ілюзія. На обрії ще видно чорний дим від нічних пожеж, і ранкове світло не здатне стерти спогади про хаос.

— Ми перемогли сьогодні, — тихо каже Венді, намагаючись розірвати тягучу тишу. — Ми вдарили по них. По самій системі. Ми зробили це.

Еліас повільно похитав головою, його очі залишалися спрямованими на хвилі:

— Це не перемога, — його голос рівний і холодний, мов сталь. — Це лише тріщина. Вони не залишать це так. Вони прийдуть сюди. І зроблять це публічно.

Він має рацію. У повітрі зависає загроза, яка не зникає разом із ранком. Місто ще не усвідомлює, що над ним нависло, але вони вже це відчувають. Венді відчуває, як холод пробігає по спині, але разом із ним приходить і рішучість: сьогодні вони вижили. І цього достатньо, щоб готуватися до наступного удару.

За стіною кав’ярні чути тихі стогони, море глухо б’ється об бетон, а сонце повільно піднімається над Сілвербеєм, освітлюючи новий день. День війни, яка тільки починається.

До обідньої години стає зрозуміло: страх повертається.

З боку міської ради доносяться крики. Спершу приглушені, потім дедалі гучніші, різкі, немов удари металу об асфальт. Люди кидаються до вікон, виходять на балкони, знімають усе на телефони. І серця стискаються: центральною вулицею повільно рухається колона людей у темному одязі з символікою гільдії. Попереду — машини з мигалками, фари ріжуть простір, наче леза. Позаду — озброєні охоронці.

Між ними — полонені. Ідуть із заломленими руками, пластикові стяжки врізаються в зап’ястки, обличчя побиті, очі опущені.

— Боже… — шепоче Клара, прикриваючи рот рукою. — Вони справді не зупиняться…

Венді одразу впізнає одного з полонених. Старий рибалка, який учора першим виступив на зборах громади, не боячись говорити вголос. Тепер він іде, ледь тримаючись на ногах, із синцями під очима, з розбитою губою. Поруч — двоє хлопців, зовсім молодих. Їхні обличчя побиті, але в поглядах ще жевріє спротив. Те, що гільдія не змогла витравити.

Один із людей гільдії зупиняється, виходить уперед і говорить у гучномовець. Його голос сухий, без емоцій:

— Це попередження для кожного, хто думає піти проти нас.

Слова розлітаються площею, відбиваються від бетонних фасадів, від вікон і балконів. Люди завмирають.
І без паузи, як демонстрацію влади, гільдієць штовхає старого рибалку. Той падає навколішки прямо на холодний асфальт, вдаряється плечем і лобом. Його стогін ріже тишу.

Камери спрямовуються вниз. Хтось знімає, хтось відвертається, але ніхто не може не бачити.

Світло фар, дим, крики — площа перетворюється на сцену залякування. Запах гару, бензину й страху змішується в повітрі. Місто отримує чіткий сигнал: тепер правила диктують вони. І осторонь не залишиться ніхто.

Венді відчуває, як усередині стискається холод, але разом із ним спалахує злість. Вона дивиться на старого, на хлопців, і знає: вони не мають стати жертвами мовчки.
Місто тільки починає прокидатися. І якщо діяти — то зараз. Поки страх ще не встиг перемогти остаточно.

— Ми повинні щось зробити! — крикнула Венді. Її голос прорвався крізь шум кав’ярні, крізь стогони поранених і приглушені звуки з вулиці. У ньому було все: страх, відчай і панічна потреба діяти. Вона рвонулася до дверей, і серце закалатало так гучно, що здавалося — його почує кожен на площі.

Еліас миттєво схопив її за зап’ясток. Його пальці були холодні, але хватка — залізна.

— Ні. — Він говорив тихо, майже спокійно, і саме це лякало найбільше. — Якщо ти вийдеш зараз — вони зламають тебе. А потім і його. Публічно.

Венді завмерла. Вона подивилася на нього, і сльози блиснули в очах.

— То що? — її голос зірвався. — Ми просто стоятимемо тут і дивитимемося, як вони це роблять?!

Тиша в кімнаті стала нестерпною. Еліас не відповів. Він дивився крізь вікно на вулицю, де миготіли фари машин гільдії, а його пальці стискали її руку так сильно, що біль був майже заспокійливим. Він знав: один необережний рух — і все закінчиться кров’ю.

Кроу повільно підвівся з місця. Його рухи були важкими, ніби кожен крок коштував надто дорого. Обличчя — сіре від виснаження. Але голос, хоч і хрипкий, прозвучав різко:

— Саме цього вони й хочуть. Щоб ви зламалися. Щоб дивилися й мовчали. Щоб страх зробив за них усю роботу.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який крик.

У Венді всередині щось обірвалося. Страх, безпорадність, лють — усе злилося в одне. Вона раптом чітко усвідомила: якщо вона зараз не вийде, то вже ніколи не зможе дивитися на себе в дзеркало.

Вона випрямилася. Кров на руках, бруд на обличчі, синці після нічної сутички — усе це більше не здавалося слабкістю. Це було доказом, що вона вже пройшла точку неповернення.