Розділ 36

Ніч накрила Сілвербей, мов чорна ковдра, густою і непробивною. Місто завмерло, ніби хтось натиснув кнопку «пауза»: порожні вулиці, поодинокі вогники у вікнах, камери спостереження мовчки стежили за перехрестями. Лише море не зупинялося — хвилі глухо билися об бетонний причал, і цей шум був єдиним живим звуком у задушливій тиші. Вітер ковзав між багатоповерхівками, шурхотів рекламними банерами, ніби попереджаючи: щось ось-ось станеться.

У кав’ярні Клари стояла гнітюча, напружена тиша. Заклад давно мав бути зачиненим, вивіска не світилася, а вікна були щільно зашторені. Люди сиділи за довгими столами, підсвіченими лише слабким світлом ліхтарів. У когось у руках був металевий лом, у когось — кухонний ніж, у когось — просто дерев’яна палиця. Очі — втомлені, злі, налякані — світилися впертістю. Тут не було випадкових людей. Кожен розумів, чому прийшов.

Кроу стояв біля дверей, перевіряючи пістолет. Його рухи були різкими, точними, без жодної зайвої деталі. У темряві в його очах світився холодний вогонь — вогонь тихої, але непохитної рішучості.

— Пам’ятайте, — прошепотів він, голос ледве долинав через тишу, але від кожного слова ставало моторошно чітко: — ми не граємо в героїв. Наша мета — склади. Якщо спалимо їх, гільдія втратить основу своєї влади. Навіть якщо не переможемо сьогодні, ми вдаримо їм у серце.

Слова зависли у повітрі, наче сам час затримав подих. Потім на підлогу впала тінь Еліаса, коли він вийшов уперед. Його фігура здавалася високою і непохитною навіть у слабкому світлі, а голос пролунав твердо і спокійно, немов скеля посеред шторму:

— Ми тримаємось разом. Ніхто не зникає. Якщо хтось упаде — витягуємо. Якщо хтось загубиться — повертаємось за ним. Ми не злочинна мережа і не гільдія. Ми — люди цього міста. І сьогодні ми відповідаємо одне за одного.

По залі пройшов тихий гул. Тут були водії, бариста, айтішники, медсестри, матері-одиначки, підлітки, які ще вчора боялися вийти ввечері з дому. Але сьогодні їх об’єднувало одне — бажання зупинити тих, хто роками тримав Сілвербей у страху.

Венді відчула, як у грудях стискається горло. Вона дивилася на обличчя людей навколо: напружені, схвильовані, але рішучі. Вона знала, що від цього моменту нічого не буде таким, як раніше. Сьогодні вони переступали межу — і ніхто з них вже не міг відступити.

Світло ліхтаря грало на пилу в повітрі, а тіні фігур на стінах перетворювали їх на воїнів ночі, готових вийти у темряву, де чекала небезпека, і зробити перший крок у боротьбі, яка могла змінити усе місто.

Венді стояла поруч із Кларою, відчуваючи, як нічна прохолода пробирається крізь плащ. У руках вона тримала маленький ліхтарик, долонею прикривши його світло, щоб воно не видавало їхніх позицій. Крихітний промінь ковзав по підлозі, відкидаючи тіні, які стіною тяглися навколо, ніби слідкуючи за кожним рухом.

Серце калатало в грудях, як барабан, але разом із цим відчуттям страху з’являлося дивне тепло — тихе, але стійке. Це була сила, яку вона раніше не відчувала: відчуття, що її присутність тут важлива, що її роль значуща. Вона не була воїном, не мала зброї, як у Кроу чи Еліаса, але знала, що саме вона потрібна: щоб записувати все, що відбувається, щоб бути свідомим голосом, який нагадуватиме всім, за що вони борються.

Клара стиснула її пальці міцніше, як мовчазну обіцянку підтримки. Її погляд був спокійний і твердий, навіть коли ніч накривала місто.

— Все вийде, — сказала вона тихо. — Ми не маємо іншого вибору.

Венді глибоко вдихнула, відчуваючи запах вологого нічного повітря, запах моря і дерева, що оточувало їх. Вона кивнула, намагаючись вселити собі впевненість, навіть якщо її внутрішній голос тремтів від сумнівів і страху.

— Так, — прошепотіла вона сама собі, — ми мусимо.

Навколо темрява стискалася, але в ній з’явилася невидима нитка світла, що з’єднувала людей у кімнаті. І хоч Венді не тримала зброї, вона відчула, що сила цієї нитки не менша за силу будь-якого меча чи пістолета: вона була силою відданості, сміливості і віри в спільну справу.

Серце ще калатало, але тепер кожен удар нагадував їй: вона не сама. І саме це відчуття могло змінити хід ночі.

Вони рухаються вузькими, темними вулицями Сілвербею — між закинутими будинками, складськими ангарами й глухими провулками, де асфальт давно потріскався від солі та часу. Високі фасади тиснуть з обох боків, підсилюючи кожен крок і приглушений шепіт. Тіні, зламані світлом місяця й поодиноких ліхтарів, ковзають за ними, маскуючи силуети від випадкових камер спостереження.

Шум хвиль з боку порту накриває місто рівномірним гулом. Повітря насичене запахом солі, дизеля й мокрого бетону.

Хлопець-рибалка, який іде попереду з капюшоном, натягнутим майже на очі, різко зупиняється й обертається:

— Двоє охоронців. Північний вхід. Я бачив їх удень, — шепоче він. — Камери там старі, але вони працюють.

Кроу скривив посмішку, холодну й зловісну, яку не можна було назвати приємною.

— Двоє — це подарунок, — промовив він, і темрява, здавалось, поглинула його, коли він зник між будинками, розчиняючись у ній.

Минуло лише кілька хвилин, як з темряви долинув глухий удар і короткий стогін. Кроу повернувся, витираючи ніж об рукав куртки, його рухи були швидкі й точні, як завжди.

— Дорога чиста, — повідомив він, і його голос ледве долинав, але в ньому було чути холодну впевненість.

Дехто здригнувся від звуку стогону й тихого крику, але ніхто не відступив. Всі розуміли: зараз будь-яка вага, будь-яке коливання — може коштувати їм успіху чи навіть життя. Кожен крок далі занурював їх у серце небезпеки, але разом із страхом прокидалася рішучість.

Венді й Клара йшли поруч, тримаючися одне за одного, серця калатали в унісон із хвилями за стінами міста. Вона відчувала: тепер кожен рух, кожен подих має значення. Темрява була їхнім союзником, але й супротивником, ховаючи не лише ворогів, а й їхні страхи.

Кожен наступний крок наближав їх до складів, до точки, де рішучість і відвага перетнуться з небезпекою лицем до лиця. І кожен удар серця нагадував: назад дороги немає.