Розділ 34

День почався звично: запах свіжозвареної кави заповнював повітря, виходячи з кав’ярні Клари, і змішувався з ароматом хліба та прянощів із ранкового ринку. Діти сміялися й бігали між прилавками, штовхаючи кошики з фруктами та овочами, моряки лагодили сітки на причалі, а старі човни похитувалися на хвилях, немов важкі спогади про минулі дні. Але для Венді все це здавалося дивно відстороненим.

Повітря було надто важким, як ніби самі молекули вбирали напруження, а небо нависало низько, тягнучи його темними хмарами. Навіть чайки літали тихіше, ніж зазвичай, їхній крик заглушався відчуттям тривоги, що проповзала повсюди.

Венді стояла біля великого вікна кав’ярні, спостерігаючи за вулицею, і не могла позбутися дивного, непояснюваного страху. Її пальці нервово торкалися підвіконня, серце стискалося, а розум безупинно перебирав минулі події: погляд Кроу в темряві, різкий удар по дверях, постать чоловіків у плащах.

Клара підійшла з тацею, намагаючись усміхатися, але її очі видавали внутрішнє напруження. У погляді ховалася невидима тривога, яку Венді відразу помітила.

— Ти відчуваєш це? — тихо спитала Венді, і її голос здався самим собою частиною цього важкого повітря.

Клара кивнула, опустивши погляд на тацю, ніби боялася, що інакше сама видасть свою паніку.

— Так. Наче перед бурею, — промовила вона, і в її голосі з’явилася холодна напруга. — Але це не море. Це щось інше.

Венді вдивлялася у вулицю, у людей, які рухалися, наче нічого не відбувається, і відчувала дивне відчуття: світ зовні звичайний, але всередині він уже змінився. Ніби невидима рука перетрушувала все, що вони знали, і готувала до чогось, що могло перевернути життя.

Повітря стало ще густішим, шум міста здався далеким, а хвилювання всередині Венді наростало. Це був знак — щось наближалося, щось невидиме і водночас неминуче. І вони з Кларою були готові зустріти це разом, навіть не знаючи, що чекає попереду.

Інше виявилося за кілька хвилин. На головну вулицю містечка увійшли чоловіки в темному одязі. Вони йшли мовчки, рівним, бездоганним строєм, ніби тіньові примари, що рушили серед людей. Кожен їхній крок був спокійним і одночасно смертельно загрозливим.

Люди миттєво відчули небезпеку. Ринок завмер, як натягнута струна. Жінки швидко хапали дітей за руки й тягли їх додому, голоси перетворилися на крики й шепіт, що губилися у повітрі. Торговці поспіхом ховали товари під тканинами та ящиками, намагаючись захистити хоча б частину того, що заробили важкою працею. Птахи, налякані тишею, здіймалися у повітря, розсіюючи ранкову ідилію.

Еліас з’явився біля дверей кав’ярні. Його постава була прямою, а погляд гострим, як лезо ножа. Він стояв, оцінюючи ситуацію, кожен рух супротивників, кожну деталь вулиці.

— Вони прийшли відкрито, — сказав він тихо, але його голос був достатньо сильним, щоб Венді та Клара відчули всю серйозність ситуації.

Кроу стояв трохи позаду, тінь іронії ховалася в його усмішці, але очі залишалися пильними, готовими до дії.

— Нарешті маски знято, — промовив він, його голос спокійний, але холодний. — Тепер усі побачать, хто вони є.

Люди на ринку відчули, як страх розливається по натовпу, немов невидима хвиля. Венді відчула, як серце стискається в грудях. Але разом із страхом прийшла і рішучість: тепер не можна ховатися. Потрібно діяти.

Маяк, кав’ярня, ринок — усі ці місця, що здавалися звичними, тепер стали ареною, де відкрито виявилися сили, які кидали виклик їхньому спокою. І в цій хвилині Венді зрозуміла: немає часу на сумніви — гра почалася насправді.

Гільдія розділилася на групи. Одні прямували до ратуші, інші — до порту, а двоє тихо, але впевнено рушили до кав’ярні Клари. Кроки були ритмічними, наче тиха загроза наближалася, і навіть повітря ніби стискалося від їхньої присутності.

Вони штовхнули двері. Скрипучі петлі прозвучали як сигнал — всередині стало дивно тихо. Кава перестала пахнути, звук шуму вулиці зник, і атмосфера наповнилася очікуванням чогось поганого. Кожен ковток повітря здавався густим, немов його можна було відчути руками.

— Ми шукаємо чужинців, — промовив один із них, голос низький і загрозливий, наче метал, що скрегоче по каменю. — Тих, хто торкався до того, що їм не належить.

Клара підняла підборіддя, намагаючись приховати страх. Руки її тремтіли, але вона намагалася здаватися рішучою.

— Це приватний заклад, — сказала вона спокійно, але всередині її серце калатало шалено. — І тут немає чужинців.

Нападник розсміявся тихо, глузливо, і цей сміх ліз у голову, як холодний лезо.

— У Сілвербею всі — чужинці, якщо вони проти нас, — промовив він, нахиляючись трохи вперед, і його очі блищали під капюшоном.

Венді відчула, як серце стискається, а тіло наповнюється напругою. Вона помітила, як Кроу підняв руку, пальці стискаючи пістолет, а Еліас залишався спокійним, але погляд його став ще гостріший. Тиша всередині кав’ярні була майже нестерпною; час сповільнився, і кожен рух, кожен подих могли змінити все.

Клара виступила крок уперед, намагаючись відстояти свої межі, а Венді розуміла: тепер немає повернення. Те, що почалося з гільдією, більше не можна було ігнорувати. Усі ці маленькі, звичні місця, де вони ще недавно почувалися безпечно, перетворилися на арену, де будь-який рух міг коштувати життя.

Еліас зробив крок уперед, його постава була прямою, а погляд гострим, як клинок. Він говорив повільно, але кожне слово було важким і непохитним, немов скеля:

— Якщо ви хочете нас — беріть мене. Але залиште місто. Люди тут ні до чого.

Другий нападник нахилився ближче, і тінь його капюшона ковзнула по обличчях відвідувачів.

— Ви помиляєтеся, капітане, — сказав він низьким, глухим голосом. — Вони всі — наші. Вони під нашими іменами в книгах. Ви не розірвете цей зв’язок.

— Побачимо, — кинув Еліас, і його слова пролунали як виклик, що різав повітря у кімнаті.

Мить тиші, і тоді почалося. Один із гільдійців різко перевернув стіл, розсипавши чашки, тарілки та каву. Звук розбитого посуду пролунав, немов грім, а крики й шурхіт людей заповнили кав’ярню. Пил і аромат розлитої кави піднялися в повітря, змішуючись із страхом і адреналіном.