Розділ 33

Вони поверталися до маяка вузькими, звивистими стежками, що ховалися під тінями високих дерев і густого чагарнику. Місяць проглядав крізь хмари, кидаючи холодне сріблясте світло на мокру від роси траву, яка торкалася їхніх ніг. Венді йшла поруч із Кроу та Еліасом, притискаючи до грудей стару книгу, яка тремтіла в її руках мов жива істота. Її пальці стиснули палітурку міцніше, а серце билося швидко — не від бігу, а від відчуття небезпеки, що ховалася в темряві.

Еліас ішов попереду, напружено втупивши погляд у ніч. Його очі безупинно ковзали по темним силуетам дерев та хмарин туману, наче він шукав у кожній тіні ворога, готового вистрибнути назовні. Він мовчав, лише час від часу стискаючи кулаки, відчуваючи холод у грудях і дивний присмак страху, який не хотілося визнавати навіть самому собі.

Кроу замикала процесію. Його високий, стрункий силует майже зливався з темрявою, а кожен крок лунав м’яким шурхотом серед листя. Він ніби вловлював щось більше, ніж просто звуки ночі, ніби сам темний ліс прислухався до його рухів.

— Вони бачили нас, — прошепотіла Венді, ледь чутно, але з тривогою, що пробивалася крізь її голос. — Ті голоси… вони знають, хто ми.

Еліас похитав головою, його погляд залишався напруженим.
— Вони бачили щось, — сухо промовив він, наче зважуючи кожне слово. — Але в темряві не відрізниш облич. Можливо, у нас ще є трохи часу.

Кроу тихо, з легким відтінком глузування, пирхнув:
— Часу в нас ніколи немає. Є лише вибір: бігти чи битися.

Його слова прозвучали не як загроза, а як холодна констатація факту. Венді відчула, як серце стискається від невидимого тиску, ніби сама ніч стала більш гострою, а вітер прошипів між деревами, наче підживлюючи страх і рішучість водночас.

Вони йшли далі, стежка звужувалася, чагарники підступали ближче, а кожен шорох у темряві здавався відлунням невідомого ворога. Моментами здавалось, що їхні кроки — це єдине, що тримає їх у реальності, а темрява навколо шепотіла, обіцяючи випробування, яких ще ніхто з них не бачив.

Коли вони дісталися маяка, перші промені світанку вже пробивалися крізь щільні хмари над морем. Воно вигравало холодним сивим світлом, а хвилі тихо шепотіли свої давні таємниці, розбиваючись об скелі й пірси. Повітря було вологим і солоним, а легкий вітер, що здіймався з води, огортав Венді, надаючи їй відчуття і тривоги, і якоїсь дивної свободи одночасно.

Втому вона відчувала до кісток: ноги ледве слухалися, а руки тремтіли від напруження й холоду. Але сон здався неможливим — думки не давали спокою, а серце билося в ритмі, який не відповідав жодному людському спокою.

Венді зайшла в маяк, обережно ступаючи по скрипучих сходах, і відразу сіла за старий дубовий стіл. Вона розклала перед собою книги: пожовклі, з потрісканими палітурками, вони здавалися живими, ніби дихали таємницями минулих століть. Вона торкалася сторінок, відчуваючи їхню текстуру і запах, який пахнув порохом, пилом і морським вітром, і відчувала дивний трепет, мов ті книги зберігали в собі серця тих, хто давно пішов.

Серед імен на сторінках Венді впізнала кілька знайомих: тих самих людей, що привітно кивали їй у кав’ярні Клари, на ринку чи в порту. Усмішки, здавалось би, прості й дружні, тепер набували іншого сенсу — ці люди виявлялися невіддільною частиною гільдії, таємного світу, що жив поряд із звичним, але залишався непомітним.

— Це… все ще триває, — промовила Венді, її голос ледь стримував тремтіння. — Не лише минуле. Вони досі тут, серед нас.

Еліас стояв поруч, дивлячись у вікно на сіре море. Його обличчя залишалося суворим, щелепи стиснуті так сильно, що здавалося, він прагне втримати думки всередині.

— Тому вони й не залишили каплицю порожньою, — тихо, але впевнено промовив він, і в його словах відчувалася холодна логіка та тривога водночас. — Все, що ми робимо, — лише частина великої гри. А її правила давно написані кимось іншим.

Кроу, який стояв у тіні в кутку кімнати, не сказав нічого, але його погляд, спрямований на книги, говорив більше, ніж слова. Там, на сторінках, він бачив не лише минуле, а й небезпеку, яка вже наближалася.

Венді відчула, як у грудях стискається щось невидиме, наче крихке скло: знання про людей, яких вона вважала знайомими, змішувалося зі страхом перед тим, що їхні дії можуть мати наслідки, про які вони ще не здогадувалися. І поки море тихо шепотіло свої історії, вона зрозуміла, що втекти від цього вже неможливо.

Раптом у двері маяка хтось постукав. Різко, глухо, так, що відлуння від удару відкинулося по дерев’яній підлозі й стінах. Троє миттєво завмерли, обмінявшись поглядами, повними тривоги та передчуття небезпеки.

— Клара? — шепнула Венді, намагаючись розпізнати голос у темряві, але в її словах не було впевненості. Її серце стукотіло так голосно, що здавалося, кожен удар відлунює у стінах маяка.

Еліас зробив тихий жест рукою, наказуючи мовчати. Він нахилився, дістав із пояса ніж і обережно підійшов до дверей. Притулившись вухом до холодного дерев’яного полотна, він слухав. За дверима — лише тиша, але вона була важкою, насиченою напругою, мов повітря перед грозою. Потім різкий удар повторився, і цей звук вже не можна було ігнорувати.

Кроу, який весь цей час стояв у тіні, уже витягнув пістолет. Старий, але доглянутий, він блискуче відбивав сиве світло світанку, і в руці Кроу він виглядав смертельно серйозно.

— Вони прийшли швидше, ніж я думав, — промовив він низьким, спокійним голосом, але кожне слово було як попередження.

Венді відчула, як холод прокотився хребтом, а серце наче стиснулося. Вона відступила трохи назад, притискаючи книгу до грудей. Їй здавалося, що кожна тінь у кімнаті ожила, кожен звук — відлуння чужої присутності.

Еліас обережно перевірив замок і дверну ручку, напружено прислухаючись. Кожен новий стук змушував його серце битися швидше, але обличчя залишалося непохитним. Він знав: зараз будь-який рух може вирішити долю.