Розділ 32

Ніч була густа й тягуча, мов смола. Містечко спало, й лише кілька ліхтарів мерехтіли на узбережжі, кидаючи на воду бляклі відблиски. Венді, закута в темний плащ, ішла вузькою стежкою поряд з Еліасом. Вітер розгойдував суху траву на схилах, а десь далеко чути було крики нічних чайок. Позаду, наче тінь, ступав Кроу — беззвучно, невидимо для світу, проте відчутно для кожного з них. Його присутність була схожа на подих темряви: важкий і невідворотний.

Стара каплиця з’явилася попереду, вирізняючись на тлі нічного неба. Вона стояла на самотньому пагорбі, чорна й зруйнована, із розбитими вітражами, крізь які місяць проливав примарне світло. Колись тут рибалки ставали на коліна перед іконами, просили у моря милості й врожаю, залишали дари. Тепер же це місце було занедбане, мов покинутий корабель. Камені поросли мохом, двері скрипіли, а підлога всередині була встелена уламками дерева та кістками птахів, які більше ніколи не злетять.

— Тут ще пахне сіллю й свічками, — прошепотала Венді, ступаючи обережно, ніби боялася розбудити минуле. Їй здавалося, що повітря тут густіше, ніж будь-де, і що воно зберігає у собі відлуння молитов, давно забутих людьми.

— Пахне смертю, — відповів Кроу. Його голос відбився від стін, мов шепіт привидів, і Венді мимоволі здригнулася. Вогник лампи, який тримав Еліас, хитнувся, і в темряві заколивалися довгі тіні, немов постаті старих моряків, що досі чекали на своє прощення.

У каплиці було холодно, хоча ніч стояла тиха й безвітряна. Вітер ніби не наважувався торкнутися цього місця. І саме тому воно здавалося ще страшнішим.

Вівтар був розбитий, його уламки лежали довкола, ніби хтось свідомо руйнував святиню, намагаючись приховати те, що було під нею. Та попри все, за обваленим камінням виднівся квадратний контур — кам’яний люк, вкритий шаром пилу й моху.

Еліас нахилився, провів пальцями по холодному каменю, і в його погляді з’явилася тривога.
— Замок, — пробурмотів він. — Старий, але ще міцний. Не кожен інструмент його візьме.

Кроу зробив крок уперед. Його рухи були точні, обережні, мов він добре знав цю місцину. І справді, з внутрішньої кишені плаща він витягнув тонкий, потемнілий від часу ключ. Метал блиснув у світлі лампи.
— Гільдія не залишає дверей без виходу, — його голос звучав низько й спокійно, але в ньому вчувалася дивна впевненість.

Ключ увійшов у щілину замка, і за мить почулося сухе клацання. Здавалося, воно розітнуло тишу всієї каплиці. Люк скрипнув, піддавшись, і важка кам’яна плита повільно зсунулася вбік. Із темряви вирвався холодний подих підземелля — вологий, різкий, із присмаком іржі та старої цвілі.

Венді стиснула руки, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі. Перед ними лежав прохід у невідоме.
— Ми справді йдемо туди? — її голос зрадив легке тремтіння, хоч усередині вже палала рішучість.

Еліас глянув на неї. Його обличчя було освітлене полум’ям лампи, і в очах світилася тінь тривоги, змішана з упертістю.
— Ти ще можеш повернутися, — промовив він тихо, ніби даючи їй останній шанс.

Венді похитала головою.
— Ні. Ми домовилися, що я з тобою.

Кроу спостерігав за ними мовчки. В його погляді промайнуло щось схоже на повагу, але він нічого не сказав. Лише ступив першим у темний отвір, наче саме темрява була його домівкою.

Еліас підняв лампу й глянув на Венді. Вона вдихнула глибоко, ніби перед стрибком у глибину, й разом вони рушили слідом.

Сходи під каплицею були вузькі й слизькі. Кожен крок лунав відлунням, а темрява ніби тиснула на плечі. Чим глибше вони спускалися, тим відчутнішим ставав запах моря, змішаний із чимось ще — залізом, потом, старим страхом.

Вони спускалися довше, ніж очікували. Здавалося, сходи тягнуться нескінченно, мов ведуть їх під саме серце узбережжя. Вологе повітря обволікало, краплі стікали зі стелі й падали на камінь із глухим дзвоном, схожим на удари годинника, що відраховує останні миті.

Венді відчувала, як серце б’ється у скронях, кожен удар віддавався у вухах. Та попри страх, вона трималася поруч з Еліасом, ніби його кроки задавали їй ритм, а його мовчазна присутність тримала від розпачу.

Коли вони нарешті зійшли донизу, перед ними відкрився коридор, видовбаний у скелі. Його стіни були вкриті символами, які світилися в світлі ліхтарів, немов щойно вирізані: переплетені вузли, схожі на мотузки чи хвилі, та серед них — дивне око, застигле у вічному погляді. Воно ніби стежило за кожним їхнім рухом.

— Це їхнє місце, — прошепотів Кроу, голос його злився з гулом підземелля. — Осередок. Їхній прихисток і архів.

Венді провела пальцями по камені, відчуваючи подряпини під подушечками. Знак був давній, але зроблений так майстерно, що здавався живим. Їй здалося, ніби холод від стіни перейшов у неї, пробіг по венах і змусив тіло здригнутися.

Еліас нахмурився, вдивляючись уперед.
— Якщо це справді їхній осередок… значить, ми зараз стоїмо там, де зароджувалися всі змови. Тут укладали угоди. Тут планували.

Кроу усміхнувся куточком губ.
— І тут зберігали те, що не мало потрапити на поверхню.

Попереду темрява здавалася ще щільнішою. Коридор розгалужувався, і вдалині ледве вловимо бриніло щось схоже на звук — чи то крапля води, чи то крок, чи то шепіт.

Венді вдихнула глибше, збираючи в собі мужність.
— Якщо ми вже тут… значить, дорога веде тільки далі.

Еліас підняв лампу вище, і їхні тіні злилися зі знаками на стінах.

Зала зустріла їх тишею, настільки густою, що кожен подих луною відбивався від каменю. Повітря пахло цвіллю й іржею, змішаними з чимось різкішим — немов у цих стінах і досі зберігався запах моря, принесений сюди колись разом із людьми.

Кам’яні лави тягнулися рядами, ніби це було місце для зібрань чи таємних нарад. Столом правив велетенський камінь, що нагадував жертовник. Його поверхня була вся в подряпинах, і серед хаотичних ліній виразно вирізнялися слова латиницею: Pactum Maris — Угода з морем.