Розділ 31

Містечко спало глибоко й безтурботно. Вікна хат були темними, лише подекуди вогники ламп тремтіли, немов жарини, що доживали останні години. Але море не знало сну. Воно гуло й котило свої хвилі, розбиваючи їх об каміння, ніби прагнуло стерти будь-які сліди — і людських історій, і таємниць, і болю. Його подих був важким, як сповідь, яку ніхто не хотів слухати.

Венді сиділа на ґанку маяка, загорнувшись у теплу ковдру. Вітер тягнув за поли, намагаючись зірвати її з плечей, але вона лише щільніше закуталася. Світло ліхтаря вгорі пульсувало рівними відблисками, мов серце цього місця, яке продовжувало жити й битися, незважаючи ні на що. Кожен промінь ніби намагався прорізати темряву, але не міг розігнати тіней, що жили у її власних думках.

Вона думала про символ — ті три переплетені літери, які світилися у пам’яті так само яскраво, як лампа маяка. Думала про гільдію, яка жила в тіні навіть після того, як усі вважали її мертвою. Про скрині, що стояли на складі, ніби мовчазні свідки злочину, який ніхто не наважувався назвати вголос. Ці думки були важкі, наче каміння, але разом із ними в ній проростало інше відчуття — не страх, а рішучість. Те, що почалося випадково, тепер стало її дорогою.

Кроки в тіні змусили її здригнутися. Вона відчула їх раніше, ніж почула — наче саме повітря змінилося, стало гострішим, холоднішим. Венді підвела очі й побачила його.

Кроу.

Його постать виринала з темряви так природно, ніби він завжди був тут, просто чекав, доки вона помітить. Чорний плащ ворушився на вітрі, відблискуючи краплями морської вологи, а обличчя залишалося напівсхованим у тіні. На тлі нічного неба він здавався не людиною, а відбитком самої темряви, тінню, яку неможливо стерти.

— Чому я не здивована? — прошепотіла Венді, хоча серце калатало швидше, ніж вона хотіла показати.

Він зупинився у кількох кроках від неї. Тихий скрип дошок під його ногами пролунав, як удар, і вітер одразу стих, ніби світ хотів почути лише його голос.

— Бо ви чекали на мене, пані Америка, — відповів Кроу повільно, його слова впали у ніч так, наче це був вирок.

Венді відчула, що ця зустріч — не випадковість. Він прийшов саме тепер, коли її сумніви почали змінюватися на силу. І, можливо, він був тим, хто хотів випробувати цю силу першим.

Еліас вийшов із дверей, і світло лампи зсередини впало на його постать. У його руці блиснув рибальський ніж — простий, але гострий, відточений роками роботи. Він тримав його впевнено, хоча напруга в його плечах видавала, що готовий у будь-яку мить кинутися вперед.

— Ти знову прийшов гратися в загадки? — його голос пролунав низько й твердо, ніби сам вітер стишився, щоб почути відповідь.

Кроу зробив крок уперед, але повільно, без різких рухів. Він підняв руки, і темний плащ розкрився, показавши, що в нього справді немає зброї. Його очі, однак, блищали тим самим холодним вогнем, який Венді вже встигла впізнати.

— Ні, — сказав він спокійно. — Я прийшов із пропозицією.

Еліас скривився, стиснувши ніж ще сильніше.
— І чому я маю тобі вірити?

Кроу посміхнувся тією тонкою усмішкою, що більше нагадувала шрам, ніж вираз радості.
— Бо тепер ви знаєте, що гільдія реальна. — Його слова впали важко, мов камінь у воду. — Ви бачили символ. Ви відкрили скрині. І ви розумієте: самі ви цього не витягнете.

Венді піднялася з ґанку, ковдра зісковзнула з її плечей і впала до ніг. Холодний вітер вдарив по обличчю, але вона не відчула його — усю її увагу забрала ця зустріч.

— Що ти хочеш запропонувати? — запитала вона, дивлячись на нього прямо, без тіні страху.

Кроу перевів погляд на неї. Його очі, темні, мов ніч над морем, пом’якшали. І вперше його голос пролунав інакше — без залізної крихкості, без отрути, майже лагідно.

— Угоду, — сказав він повільно. — Ви допомагаєте мені дістатися правди, а я допомагаю вам вижити.

Останнє слово зависло в повітрі. Воно прозвучало не як погроза, а як попередження: без нього вони не протримаються довго.

Венді відчула, як усередині борються два голоси — один кричав не довіряти, другий шепотів, що іноді ворог, який простягає руку, може стати єдиним союзником. Еліас, тим часом, не зводив із Кроу очей, і його ніж тремтів у руці від стримуваного гніву.

Еліас насупився, і від світла лампи його тінь лягла різко, мов поріз по стіні маяка. Його щелепи стиснулися так, ніби він стримував крик.
— Тобі вигідно, щоб ми ризикували життям? — слова зірвалися з його вуст, наче кинуті камінці, що летять у темряву.

Кроу не здригнувся. Навпаки — зробив крок уперед, і тепер його постать стояла в світлі так близько, що Венді могла розгледіти зморшки біля очей. Вони не були слідами сміху, а радше — тінями від безсонних ночей і втрат.
— Вам вигідно, щоб я показав, де шукати, — його голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга, як у струні, готовій лопнути. — Бо скрині — лише початок. Є архіви. Є старі рахунки. Є ті, хто досі працює на гільдію. І повірте: вони не сидять склавши руки. Без мене ви нічого не знайдете.

Венді дивилася йому просто в очі. Вони були темні, мов нічна вода, але в їхній глибині не було фальші. Лише холод, що з’являється тоді, коли людина занадто довго йде одна серед тіней. І ще — втома, що тримала його міцніше, ніж будь-які кайдани.

— І чого ти хочеш натомість? — її голос прозвучав тихо, але впевнено. Вона знала: це питання — ключове.

Кроу трохи нахилив голову, його плащ шелеснув, немов крила птаха.
— Справедливості, — сказав він так, ніби це слово мало смак заліза. — Те, чого ви обоє прагнете.

На мить у кімнаті запала тиша. Море за вікном гуркотіло, наче підтверджувало його слова. Еліас стояв нерухомо, втупившись у Кроу, і тільки ніж у його руці тремтів, відбиваючи світло лампи. Венді відчула, що саме зараз вирішується щось більше, ніж проста угода — те, від чого залежить, чи знайдуть вони правду, чи самі зникнуть у темряві, як інші до них.