Розділ 30

Ніч пролетіла майже без сну. Вони з Еліасом обидва лежали у своїх кімнатах у маяку, але сон не приходив. Венді не раз ловила себе на тому, що прокидається від найменшого шелесту вітру, уявляючи постать Кроу, що стоїть у темряві, його очі блищать холодним світлом, а обличчя приховане тінню. Але ще сильніше її непокоїв символ на скринях. Ті три переплетені літери не виходили з голови, вони здавалися чужими, та водночас тривожно знайомими, немов щось старе й забуте шепотіло з минулого. Кожна хвиля, що била об берег, здавалася голосом таємниці, яку вони ще мали розкрити.

Вранці море вкрилося срібним світлом, і повітря пахло солоною свіжістю. Венді рушила разом з Еліасом до бібліотеки містечка. Стара будівля стояла на пагорбі, колись це була школа для дітей рибалок, тепер — прихисток книг і тиші, де шепіт сторінок зливався з морським бризом.

Бібліотекарка, пані Аделін, зустріла їх уважним поглядом. Це була жінка похилого віку, яка, здавалося, знала кожну таємницю узбережжя: від забутих штормів до крихких легенд про загублені кораблі.

— Символи, кажете? — перепитала вона, коли Венді почала описувати знак. — Намалюйте, будь ласка.

Венді взяла олівець і обережно відтворила на папері ті три переплетені літери, згадуючи кожну криву й вигин. Лінії здавалися простими, але одночасно таємничими, немов у собі приховували код століть.

Аделін довго вдивлялася, її пальці тряслися, коли вона брала аркуш у руки. Очі жінки звузилися, а губи стиснулися у тонку лінію.

— Це старий знак торгової гільдії… — нарешті промовила вона. — Дуже старий. Вона зникла ще сто років тому.

— Торгової? — нахмурився Еліас, не приховуючи здивування. — Я думав, це щось релігійне чи містичне.

— Для нас, моряків, — м’яко пояснила Аделін, — торгівля завжди була близька до віри. Ця гільдія контролювала всі поставки на узбережжі: вино, ліки, зброю… інколи — речі, про які краще не знати. Її члени дбали, щоб нічого не потрапило в чужі руки, і водночас могли маніпулювати людьми, які відважилися перетинати їхні торгові шляхи.

Венді й Еліас слухали мовчки. Усвідомлення того, що символ пов’язаний із могутньою гільдією, яка давно зникла, але чий вплив залишив слід навіть у сучасному містечку, змусило їх обох відчути тремтіння. Це відкривало двері до нових таємниць — і, можливо, до нових небезпек, які ховалися там, де колись панувала тінь гільдії.

Венді відчула, як холод пробіг її спиною. Серце почало калатати швидше, а думки плуталися між минулим і можливим майбутнім.

— Ви хочете сказати, що ті скрині… належали цій гільдії? — промовила вона тихо, але її голос звучав рішуче, бо страх перемішувався з бажанням знати правду.

Аделін повільно кивнула, її очі були сповнені тяжкості й таємниці, які століття не розкривалися нікому.

— Боюся, так, — сказала вона. — Але якщо вони й досі тут, серед порожніх складів і старого порту… це означає одне: хтось іще тримає владу гільдії. Хтось, хто дуже не хоче, щоб минуле стало відомим. І, можливо, цей хтось готовий на все, щоб його секрет залишився нерозкритим.

Еліас стиснув кулаки, його тіло напружилося, а очі потемніли від спогадів і страху.

— Судновласник, — тихо промовив він, і його голос був наповнений холодним гнівом. — Він працював на них. Тому й зник. Він знав, що якщо правда спливе — йому не вижити. І тому все це… ця трагедія… мала сенс.

Аделін подивилася на нього з жалем, мовби відчувала на собі тягар його втрат і спогадів.

— І тому ви вижили єдиний, — промовила вона, її голос тремтів від суму. — Кроу був правий у чомусь: море рідко залишає свідків випадково. Ті, хто вижив, не просто живуть… вони несуть пам’ять, відповідальність і тягар тих, хто пішов. І тепер цей тягар лежить на ваших плечах.

Венді відчула, як холод і тривога змішуються з рішучістю. Вона кинула погляд на Еліаса, відчуваючи, що попереду їх чекає не тільки розкриття таємниці, а й боротьба, яка може змінити їхнє життя назавжди.

Вони залишили бібліотеку під важким, насиченим вологою небом. Повітря пахло морською сіллю й старим деревом, і кожен подих нагадував про те, що минуле ніколи не залишає своїх слідів тихо. Венді відчувала, що історія, яку вони намагалися розплутати, розростається, немов коріння старого дерева, яке ось-ось розірве землю, піднімаючи старі камені й залишки забутих споруд.

— Якщо гільдія досі існує, — сказала вона, ледве стримуючи тривогу в голосі, — це означає, що ми торкнулися небезпечного. І що минуле ще не завершило свою справу.

Еліас мовчав довго, його погляд ковзав по горизонту, де сіре море зливалося з сірим небом. Його щелепа була напружена, руки стиснуті в кулаки. Нарешті він промовив тихо, але з гіркою рішучістю:

— І означає, що Кроу не просто переслідує мене. Він намагається зупинити те, що ми можемо відкрити. Він не просто хоче правди — він хоче, щоб ми ніколи її не знайшли.

Венді відчула, як холодок страху змішався з адреналіном. Вона подивилася на Еліаса і побачила не лише гнів, а й відчуття відповідальності, яке тяжіло на ньому вже стільки років.

— Тобто все, що ми дізнаємося, — продовжила вона, — може бути небезпечним не тільки для тебе, а й для нас обох.

Еліас кивнув, а його очі блищали рішучістю, змішаною з тяжкістю тягаря.

— Так. Але мовчати більше я не можу. Якщо ми залишимо це в темряві, то ніхто ніколи не дізнається правду. І хто знає, скільки ще життя буде втрачено через те, що хтось колись вирішив гратися з долями людей.

Венді відчула, як у ній зміцнюється рішучість. Страх залишався, але тепер поряд із ним з’явилася впевненість: вони будуть шукати правду разом, попри те, що вона могла привести їх у небезпеку.

Увечері вони знову зустрілися з Кларою в затишній кав’ярні, де пахло свіжо змеленою кавою і трохи корицею. Світло лампи падало теплим колом на стіл, і на мить все навколо здавалося віддаленим від тривожних думок про минуле. Клара поставила на стіл чашку гарячої кави й нахилилася ближче, оповита легким ароматом ванілі й випічки.