Розділ 29

Вечір спускався на Сілвербей повільно, майже обережно, наче сам час прислухався до того, що відбувалося на березі. Небо стало важким, сірим, набравши колір олова, і навіть останні проблиски сонця здавалися приглушеними, ніби намагаючись не привертати уваги. Море шуміло сильніше, ніж зазвичай, його хвилі билися об береги й старі дерев’яні причали з глухим, рівномірним гуркотом, що створювало відчуття очікування чогось непередбачуваного.

Венді йшла поруч із Еліасом вузькою стежкою, що петляла між зарослими травами та старими складами, де колись зберігалися товари для рибалок і торговців. Її серце гупало в грудях, і вона відчувала легке тремтіння в долонях, хоча старалася триматися спокійно. Кожен крок здавався кроком у минуле, у таємниці, які вони ще не розкрили. Це відчуття, мов тінь, слідувало за ними по п’ятах, підкреслюючи, що наступний момент може змінити все.

— Ти впевнений, що хочеш цього? — прошепотіла вона, ледве чутно, щоб не розбудити ніч, що нависала над портом. Її голос був тихим, але наповненим тривогою та турботою.

— Ні, — відповів Еліас, дивлячись на морську гладь, яка відбивала останнє світло. Його очі були темні й зосереджені, а голос — тихий, але глибокий. — Але я мушу. Інакше Кроу ніколи не відпустить. Інакше я сам себе не відпущу.

Венді відчула, як його слова впливають на неї: страх змішувався з рішучістю, а відчуття відповідальності висіло у повітрі, як електричний заряд перед бурею. Вони йшли далі, відчуваючи кожен крок у серці, готуючись зустріти те, що могло змінити їхні життя назавжди.

Склади виникли перед ними раптово, мов темні велетні, що зберігають таємниці минулого. Їхні стіни були пофарбовані у сіро-коричневі відтінки, вигорілі від солоної води та вітру, а двері похитувалися на іржавих петлях, готові в будь-який момент здатися під легким натиском. Навколо не було жодної живої душі — лише вітер пронизливо свистів між уламками морських водоростей, що вкривали брудну бруківку, створюючи дивну симфонію шелесту й тріску.

Еліас підняв ліхтар, його світло прорізало темряву, відкидаючи довгі тіні на старі стіни. Вони рухалися повільно, обережно, бо відчували, що всередині чекає щось невідоме, що може пролити світло на давню трагедію. Коли вони підійшли до найближчих дверей, він натиснув на ручку. Замок, здавалося, вже багато років не виконував свою функцію — він був зламаний і піддавався кожному руху легко, мов відчиняючи двері у минуле.

Усередині повітря було важким і вогким. Запах старого дерева змішувався з тлінними нотками морської солі та пилу, створюючи відчуття, що час тут застиг, немов сам повітряний простір зберіг кожну мить і кожну таємницю. Кожен крок лунав у темряві, підкреслюючи тишу й глибину простору, де скрині й ящики, покриті пилом і павутиною, чекали свого розкриття, немов мовчазні свідки минулих подій.

Вони ступили обережно, відчуваючи кожен скрип підлоги під ногами. Ліхтар у руках Еліаса висвітлював темні ряди старих ящиків, бочок, порожніх стелажів, що стояли, немов мовчазні свідки минулого. Більшість з них були порожні або розбиті — деревина тріскотіла від часу, і пил піднімався у повітря від найменшого руху. Але в дальньому кутку складу, де тіні були густіші, стояло кілька скринь, накритих старим брезентом, який помітно ввібрав у себе запах вологи та солі.

Еліас завмер, його погляд став суворим і важким:
— Вони… такі самі. Як ті.

Венді обережно підійшла ближче. Її пальці торкнулися брезенту — тканина була груба, важка, вкритa шаром пилу і солі. З обережністю вона потягнула його, і тканина зісковзнула, відкривши важку дерев’яну скриню. Скриня виглядала так, ніби століття вона зберігала свої таємниці, ніби відчувала дотик сторонньої руки.

На кришці було витесане клеймо — три переплетені літери, які не належали до жодної знайомої мови. Венді нахилилася, вдивляючись у символи, але їх значення залишалося загадкою.
— Що це? — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце прискорює ритм.

Еліас похитав головою, відводячи погляд від скрині, його очі темніли від невизначеності:
— Не знаю. Ми ніколи не бачили цього знака тоді, в порту. Скрині були закриті, і ніхто не наважувався їх відкривати. Та й зараз… здається, вони чекали саме нас.

В тиші складу чути було лише легкий шум вітру, що пробивався крізь щілини старих дверей, і тихий стукіт хвиль у порту далеко за стінами. Склад здавався живим, як ніби сам час застиг у його темряві, чекаючи на те, щоб правда нарешті вийшла назовні.

Він нахилився ближче до замка, його руки обережно торкнулися старої іржавої металевої клямки. Замок скрипнув, відгукнувшись довгим, пронизливим звуком, і кришка скрипнула, піддаючись нарешті. Усередині темної скрині лежали кілька металевих контейнерів, щільно загорнутих у бруднуватий, але ще міцний матеріал — тканину, що зберігалася десятиліттями.

Еліас витяг один з контейнерів, обережно поставив на підлогу і почав розгортати тканину. Вона тріскотіла від сухості, і запах старості й вогкості миттєво піднявся в повітря. Всередині лежали пляшки з густою темною рідиною. Кожна була прикрашена тією ж загадковою емблемою, витесаною на папері етикетки, яка одразу притягала погляд, немов мала власне життя.

— Це… вино? — з легким здивуванням і водночас тривогою промовила Венді.

Еліас узяв пляшку в руки, обережно покрутив її у світлі ліхтаря, що кидав довгі тіні по старих стінах складу. Рідина всередині відблискувала дивним червонуватим сяйвом, неначе всередині неї заховано щось більше, ніж просто напій.

— Не думаю… — сказав він повільно, його погляд став гострим, уважним. — Щось інше.

Венді нахилилася ближче, спостерігаючи за пляшкою. В її очах змішалися цікавість і лячне передчуття. Вона відчувала, що вони тримають у руках шматок минулого, який приховував істину, здатну змінити все, що вони знали про ту ніч.

— І що ми з цим робитимемо? — тихо запитала вона, ніби боячись навіть вимовити слово «ризик».

Еліас знову обвів поглядом старі скрині, темні контури приміщення і щільний туман зовні, що закрив світ поза складом. Його голос звучав глухо, майже як шепіт:
— Спершу зрозуміти, що це. Потім… діяти обережно. Все інше може зачекати.