Розділ 28

Усередині маяка панувала тиша, порушувана лише ритмічним стукотом вітру об шибки. Лампа на столі давала тепле, жовтувате світло, кидаючи довгі тіні на стіни, де пил та старі карти створювали відчуття часу, що застиг. Еліас опустився на лаву, плечі його здавалися оповитими невидимим тягарем, важчим за будь-яку бурю, яку він пережив. Мовчання висіло густо, як туман над морем після шторму.

— Венді, — нарешті промовив він тихо, і його голос лунав так, ніби самі стіни боялися слухати, — ти просила правду. Тож слухай.

Венді сіла поруч, стискаючи долоні, намагаючись приборкати трепет серця і хвилювання, що тремтіло крізь її тіло. Вона відчувала, як кожне його слово може відкрити рану, про яку вона навіть не знала.

— Ті скрині, — почав Еліас, — я справді не знав, що в них. Але я знав, що рейс буде непростим. Судновласник попередив мене: «Жодних запитань. Просто доправте вантаж». Я погодився, бо грошей було потрібно всім. Люди довіряли мені, і я… я вирішив ризикнути.

Він провів рукою по обличчю, наче намагаючись зняти з себе тінь минулого, що тяжіла важко на його плечах і думках.

— У порту я бачив, як вантажники заносили ті ящики. Двоє ледве підняли один. Я хотів запитати, але слова застрягли в горлі. У ту мить я зробив свій вибір: закрити очі. І ця сліпота коштувала надто дорого.

Венді слухала його, і кожне слово падало в неї на серце, мов камінь, що занурюється в темну глибину води. Кожне слово залишало хвилю після себе, яка розгойдувала її внутрішній спокій.

— А потім була буря, — продовжив він, і його голос ставав все тише, майже ламався від болю. — Я відчував, що вона нас накриє. Не мав права виводити людей у таку погоду. Але гординя і обіцянки судновласника затьмарили мені розум. І коли хвиля прийшла… усе закінчилося.

Його голос зламався, і в тиші маяка здалося, що навіть стіни стримують подих.

— Я бачив, як зникали обличчя. Чув, як Марен кликала мене. Я тримався за штурвал і думав тільки про те, щоб хоч хтось вижив. Але вижив я один.

Ті слова повисли у повітрі, густі, важкі, як море після бурі. Венді відчула холодок жаль і співчуття, але разом із тим і силу, що випромінював Еліас — силу людини, яка пережила немислиме, і тепер дозволяла собі відкрити душу комусь, кому можна довіряти.

Венді нахилилася ближче, обережно торкнулася його руки, відчуваючи холод і втому, що проймали кожен його рух. Її голос був тихим, але сповненим впевненості:

— Це не твоя вина.

Еліас гірко посміхнувся, і в усмішці відчувалася вага всіх років і всіх втрат:

— Ні, — промовив він. — Вина в тому, що я підписав той рейс. Вина в тому, що дозволив іншим вірити мені, а сам не був упевнений. Вина в тому, що я закрив очі на правду.

Він подивився на неї, і в його очах горіла темна рішучість, що робила його вигляд ще суворішим, ніж будь-коли раніше.

— А ще є інше… — почав він тихо, ніби боявся, що слова можуть зламати його остаточно. — Те, чого я нікому не казав.

Серце Венді стислося від передчуття того, що почує.

— Що саме? — спитала вона, ледве видихаючи.

Еліас затримав подих на кілька секунд, як перед довгим зануренням у холодну воду, а тоді прошепотів:

— Один із тих, хто був на борту… не загинув відразу. Я бачив, як його затягло хвилею, чув крик. Я міг кинутися за ним. Але я вибрав інше — повернути судно. Я вирішив врятувати корабель, а не людину.

Він стиснув кулаки так, що суглоби побіліли, а очі сповнилися болем і сумнівом:

— І досі не знаю, чи був то правильний вибір.

Тиша, що повисла між ними, була важчою за будь-який вітер, що колись бушував над морем. Венді відчула, як всередині розгортається буря емоцій — співчуття, розуміння, страх і бажання підтримати. Вона не відійшла, залишившись поруч, торкаючись його руки, ніби хочучи передати йому частинку своєї сили і віри, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло.

Венді відчула, як холод пробіг її тілом, немов через нього прокотився вітер з моря. Слова Еліаса розрізали тишу маяка на частини, залишаючи за собою відлуння страху і болю. Це зізнання було, мов ніж, що ріже крізь роки мовчання та самотності. Та водночас у ній народилася дивна сила — сила прийняття і розуміння. Вона не відвернулася, не відпустила його руки, не дозволила страху взяти верх.

— Ти зробив те, що міг, — промовила вона, її голос тремтів, але звучав щиро й упевнено. — Ти не Бог, Еліас. І не море. Ти просто людина.

Еліас гірко засміявся, і в усмішці промайнуло все його болісне минуле, вся вага втрат, яку він ніс у собі роками.

— Людина, що втратила все, — прошепотів він, і його слова звучали, мов вирвані з самого серця бурі.

Венді нахилилася ближче, підняла його долоню до своїх губ і тримала її там ніжно, як оберіг:

— Не все, — сказала вона.

Він завмер, відчуваючи, як її тепло проникає крізь лід його страхів і болю. Його очі, повні глибокого суму і розпачу, зустріли її погляд. І вперше за весь час Венді побачила там не лише тінь — тінь минулого, самотності та провини — а й іскру. Слабку, крихку, майже непомітну, але справжню і живу. І ця іскра несла надію, що, незважаючи на бурі і втрати, все ще можна відчути тепло і життя поруч із тим, кого любиш.

За вікном здіймався вітер, і його холодний подих стукав у шибки, піднімаючи туман над морем. Хвилі билися сильніше, розбиваючись об скелі й настил пристані, немов саме море слухало їхню розмову й намагалося додати їй власного голосу. Кожен сплеск відлунював у тиші маяка, де вони сиділи поруч, і здавався немов сигналом того, що їхні слова не залишаться без наслідків.

— Є ще дещо, — тихо промовив Еліас, його голос ледь перекривав шум бурі за вікном. — Той вантаж. Я не знаю, що було в тих скринях, але судновласник так і не з’явився після трагедії. Він просто зник. А разом із ним — документи, гроші, будь-які свідчення. Ніби хтось навмисне хотів стерти будь-які сліди.

Венді відчула, як тривога почала розкриватися в грудях, заповнюючи її думки холодним відчуттям небезпеки. Вона нахилилася ближче, торкаючись його руки, шукаючи опору в його присутності.