Розділ 27

День почався сонячно, і тепле світло заливало вулиці Сілвербею, граючи на мокрих від роси дахах і калюжах. Але Венді не могла позбутися відчуття тривоги, яке ховалося під цим блиском. Вона відчула, як серце стискається, коли бачить знайомі силуети, і знала: сьогодні спокою їй не дістати. Еліас пішов на риболовецькі склади, щоб допомогти лагодити мережі, залишивши її саму в містечку. Він пообіцяв, що все буде добре, але Венді відчувала: спокій — це зараз розкіш, якої не можна дозволити собі.

Вона зайшла до кав’ярні Клари. Там пахло свіжою випічкою, солодким тістом і ароматною кавою. На мить здавалося, що світ обмежується цим затишним приміщенням, що життя знову може бути простим і безпечним. Але як тільки вона вийшла на вулицю, серце завмерло: під тінню старого платана стояв він.

Кроу.

Його темний плащ майже зливався з корою дерева, і лише очі блищали, немов у хижого птаха, що слідкує за здобиччю. Він стояв спокійно, але в його постаті відчувалася готовність до швидкого руху, непередбачуваність.

— Пані Америка, — глухо промовив він, коли вона підійшла ближче, — нарешті ми можемо поговорити.

Венді зупинилася. У ній боролися страх і цікавість, і вона відчула, як кров приливає до скронь. Серце калатало, а думки швидко шукали вихід із ситуації, якої вона не розуміла до кінця.

— Ви чекали саме мене? — промовила вона, намагаючись тримати голос рівним.

— Так, — відповів Кроу, не відводячи погляду. — Бо тільки ви слухаєте його. А значить, тільки ви зможете почути й мене.

Венді відчула, як щось всередині стискається. Його слова були холодні й точні, немов кинуті кинджалом: не просто звернення, а виклик. І хоча вона не знала, що саме Кроу мав на увазі, відчувала, що ця зустріч може змінити усе — і її, і Еліаса, і Сілвербей. Тінь минулого знову наблизилася, але тепер вона була тут, щоб почути.

Вони відійшли до пустої, вузької алеї біля моря. Повітря було насичене запахом солі та вологи, а хвилі, що билися об каміння, створювали монотонний ритм, під який Кроу заговорив. Його голос звучав тихо, але кожне слово відчувалося як удар по серцю.

— Ви вважаєте, що знаєте правду про ту ніч. Що він — нещасний капітан, який зробив усе можливе. Але є деталь, про яку Ґрей не скаже, — промовив він, і його очі блищали холодом, який важко було ігнорувати.

Венді відчула, як стислося горло, а серце прискорилося. Тінь минулого, яку вона досі сприймала здалеку, раптом стала набагато ближчою.

— Яку деталь? — прошепотіла вона, намагаючись стримати тремтіння у голосі.

— Вантаж, — різко відповів Кроу. Його пальці стиснулися в кулаки, а погляд був спрямований на море, ніби він міг там знайти підтвердження своїх слів. — На «Аврорі» ми везли не лише рибу й харчі для торговців. Там було щось інше. Те, заради чого судновласник змусив нас вийти в море, навіть коли погода мінялася.

Венді спробувала вдихнути, але повітря здавалося гірким, як солоні хвилі, що зносилися до берегу. Її думки почали крутитися навколо однієї страшної можливості — що минуле Еліаса може бути важчим, ніж вона уявляла.

— Що саме? — спитала вона, ледве стримуючи тривогу.

Кроу нахилився ближче, його голос став майже шепотом, але слова потрапляли прямо в серце:

— Скрині. Закриті, важкі. Нам не дозволяли відкривати їх. Але я чув розмови. Це була контрабанда. І він про це знав.

Венді відчула, як холод пробіг їй по спині. Те, що до цього здавалося минулим, безпечним і відділеним, раптом набуло живої ваги. Контрабанда, таємниці і мовчання — усе це накрило її відчуття світу, де Еліас здавався лише капітаном і самітником. І тепер вона зрозуміла: їхній спокій був лише ілюзією, поки тінь минулого повільно наближається.

Серце Венді забилося швидше, вона відчула, як холодок тривоги сповзає по спині. Очі її розширилися від того, що почула, і вона ледве могла втримати дихання.

— Ви кажете, що Еліас погодився вийти в море, знаючи про небезпеку? — спитала вона, намагаючись стримати сумнів у голосі.

Кроу стиснув кулак і різко кивнув, його очі горіли обвинуваченням і минулою болючою правдою.

— Він був капітаном, — проголосив він. — Усе вирішував він. Я бачив, як він підписував папери. Йому заплатили більше, ніж нам усім разом. І тоді почалася буря. Скрині ми не врятували, але людей теж.

Його голос став твердим, мов криця, і кожне слово віддавалося відлунням у тихій алеї. Венді відчула, що це не просто розповідь — це спроба відновити правду, яку вона досі не могла збагнути.

— Не думайте, що я хочу вашої симпатії, — додав Кроу, нахилившись ближче. — Я хочу справедливості. І ви маєте вирішити: ви й далі віритимете його словам? Чи принаймні визнаєте, що правда має кілька облич?

Венді відчула, як ці слова зважилися на її серці. Було важко відокремити Еліаса, якого вона знала і любила, від цієї іншої правди, темної й суворої, яка раптом стала частиною їхнього спільного світу. Вітер з моря шепотів їй на вухо, і вона розуміла: зараз її рішення може змінити не тільки ставлення до Еліаса, а й сам порядок речей у Сілвербеї.

Венді стояла, відчуваючи, як холодний вітер б’є їй у обличчя, розбиваючи думки на тисячі дрібних уламків. Перед нею відкривалася прірва, яку неможливо було переступити легко: правди, приховані роками, тепер виступали на поверхню, і кожне слово Кроу тягло за собою тягар сумнівів та болю.

Еліас розповів їй про «Аврору», про ту страшну хвилю, про загибель товаришів, про боротьбу, про спроби врятувати людей. Він говорив із силою й спокоєм, який лише капітан може мати після катастрофи, але не згадав жодного разу про вантаж — про скрині, що зберігали секрети, від яких заледве вціліли життя.

Венді глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки, але серце калатало так, ніби проривалося крізь ребра. Вона нарешті зважилася:

— Чому ви кажете це мені? — її голос тремтів, але вона прагнула ясності.

Кроу зробив крок назад, як ніби сам усвідомив вагу своїх слів. Його очі пробігли по горизонту, де море й небо зливалися в одну сірку масу, що ховала небезпеку.